Перед ним стояла секретарка. Вузька синя кофтинка, без ліфчика, така коротка спідниця, що її майже не видно. Було приємно її розглядати; Фред не зводив з дівчини погляду, тож урешті-решт вона це помітила й відійшла вбік, тримаючи в руках свою тацю.
«Перше й Друге Пришестя — це одна й та сама подія, — подумав він, — час — закільцьована касетна плівка. Не дивно, що вони були впевнені, що це станеться, що Він повернеться».
Фред задивився на дупу секретарки, але тоді зрозумів, що, вочевидь, вона не помічала, як він на неї дивиться, адже завдяки шифрувальному костюму в нього самого не було видно ані обличчя, ані дупи. «Проте вона відчуває, що я її розглядаю, — вирішив Фред. — Будь-яка дівка з такими ніжками відчуває на собі багато поглядів від усіх чоловіків.
Взагалі-то, — подумав він, — у цьому шифрувальному костюмі я можу вдарити її по голові і трахати, скільки заманеться. Яким чином хтось дізнається, хто це зробив? Як вона зможе мене ідентифікувати?
Які ж злочини можна вчиняти в цих костюмах! — розмірковував він.— А також менші правопорушення, не зовсім злочини, до яких ти ніколи не вдавався; завжди хотів, але ніколи не наважувався».
— Міс, — звернувся Фред до дівчини у вузькій синій кофтинці, — у вас прекрасні ноги. Але, думаю, ви це знаєте, інакше б не носили таку коротку спідницю.
Дівчина зітхнула.
— А, — мовила вона. — О, а я тепер знаю, хто ти.
— Знаєш? — здивувався він.
— Піт Вікем, — сказала дівчина.
— Що? — перепитав Фред.
— Невже не Піт Вікем? Ти ж завжди сідаєш навпроти, чи не так, Піте?
— Чи я той,— запитав він,— хто завжди сідає навпроти й розглядає твої ніжки, мріючи про сама знаєш що?
Секретарка кивнула.
— То в мене є шанс? — запитав Фред.
— Ну, хтозна.
— Можна якось запросити тебе на вечерю?
— Думаю, так.
— Даси мені номер свого телефону? Щоб я тобі подзвонив?
— Дай мені свій, — пробурмотіла дівчина.
— Дам, — відказав Фред, — якщо ти зараз посидиш зі мною. Я буду сендвіч із кавою, а ти — що хочеш.
— Ні, зі мною тут подруга — вона на мене чекає.
— Я можу скласти компанію вам обом.
— Ми хочемо обговорити дещо особисте.
— Добре,— мовив він.
— Ну, тоді побачимося, Піте.
Із тацею, приборами й серветкою секретарка вийшла з черги.
Фред отримав свій сендвіч, знайшов вільний стіл і сів за нього сам; він занурював маленькі шматочки сендвіча в каву і спостерігав за ними.
«Бляха-муха, вони ж заберуть у мене Арктора, — подумав Фред. — Я корчитимусь в абстиненції у „Синаноні“ або в „Нью-Пас“ чи ще десь, а вони призначать спостерігати за ним когось іншого. Якогось вилупка, який взагалі ні хріна про нього не знає — їм доведеться все почати спочатку.
Принаймні вони можуть дозволити мені дослідити докази Берріса, — вирішив він. — Не усувати мене тимчасово, доки не завершимо з цією справою, хай там що Берріс приніс.
Якби я її трахнув, і вона завагітніла б, — подумалося Фреду, — у дітей не було б облич. Лише розмиті плями».
Він здригнувся.
«Я знаю, що мене мусять усунути. Але чому необхідно робити це негайно? Якби мені дозволили завершити ще кілька справ... дослідити Беррісову інформацію, взяти участь у прийнятті рішення. Або навіть просто дозволили посидіти там і побачити, що в нього є. Заради цікавості дізнатися, чим, зрештою, займається Арктор. Чи він із чимось пов’язаний? Чи ні? Вони мусять дозволити мені лишитися, доки ми це не дізнаємося, адже винні мені принаймні стільки.
Якби ж я міг просто послухати і подивитися, нічого не кажучи».
Він все сидів та сидів, і врешті-решт помітив, що дівчина у вузькій синій кофтинці і її подруга, що мала коротке чорняве волосся, підвелися з-за столу й зібралися йти. Її подруга, котра була не надто привабливою, на мить завагалася, а тоді підійшла до Фреда, який згорбився над своєю кавою зі шматочками сендвіча.
— Піт? — звернулася до нього дівчина з короткою зачіскою.
Він поглянув на неї.
— Ем, Піте, — нервово мовила вона. — Це — на секунду. Е-е... Еллен хотіла тобі це сказати, але злякалася. Піте, вона б ще раніше пішла з тобою на побачення, можливо, навіть місяць тому, можливо, ще навіть у березні. Якби...
— Якби що? — поцікавився Фред.
— Ну, вона хотіла, щоб я тобі передала: вона хотіла, аби ти знав, що тобі варто було б користуватися, скажімо, «Скоуп», для свіжого подиху.
— Якби ж я знав, — безрадісно відказав він.
— Добре, Піте,— з полегшенням мовила дівчина й пішла геть. — Побачимося пізніше.
Усміхаючись, вона поспішила до виходу.
«Бляха, бідний Піт, — подумав Фред. — Це вона правду казала? Чи це просто підстава, яку вигадали дві лярви, щоб винести йому мозок, побачивши, що він — тобто я — сидить на самоті? Просто невеличка огидна підстава, щоб... А, чорт з ним!» — вирішив Фред.
«А може, це й правда, — подумав він, витерши рота, зім’явши серветку й важко звівшись на ноги.— Цікаво, чи тхнуло з рота у Святого Павла?» Фред поплентався з кафе, знову сховавши руки до кишень. Спершу до кишень шифрувального костюма, а крізь них — до кишень свого справжнього одягу. Можливо, саме через це останню частину свого життя він просидів у в’язницях. За це його туди й запроторили.
«Завжди їбуть тобі мозок такими штуками ще й у такий час, — подумав він, виходячи з кафе. — Сказала мені таке на додачу до всіх сьогоднішніх проблем. Найбільша з них — ота загальна мудрість віків, яку несли два понтифіки психологічного тестування. Спочатку те, а тепер це. От лайно,— подумав Фред. Тепер він почувався ще гірше, ніж до цього; він ледь пересувався, був ледь спроможний думати; його мозок дзвенів від спантеличення. Спантеличення й відчаю. — У будь-якому разі, — подумав він, — „Скоуп“ нічого не дасть; краще „Лаворіс“. Хіба що, коли ти його випльовуєш, то здається, що спльовуєш кров. Може, „Мікрін“, — міркував Фред. — Цей, мабуть, найкращий.
Якби тут була аптека, — думав він, — я зміг би купити пляшечку засобу й скористатися ним перед тим, як піднятися нагору до Генка. Тоді я, мабуть, почувався б упевненіше. Можливо, у мене були б кращі шанси.
Я згодний скористатися будь-чим,— роздумував Фред, — що може допомогти, чим завгодно. Будь-якою підказкою, як, наприклад, від тієї дівчини, будь-якою порадою. — Він почувався пригніченим і переляканим. — От лайно, — думав Фред, — що ж мені робити?
Якщо мене усунуть взагалі, — подумав він, — тоді я більше нікого з них не побачу, жодного зі своїх друзів, людей, за якими я спостерігав і з якими був знайомий. Я не матиму до них доступу; мене усунуть, можливо, до кінця життя — у будь-якому разі я вже не побачу ані Арктора, ані Лакмена, ані Джеррі Фебіна, ані Чарльза Фрека, а найжахливіше — не побачу більше Донну Готорн. Я більше ніколи не побачу жодного зі своїх друзів, до кінця свого віку. Все скінчилося».
Донна. Він пригадав пісню, яку його прадядько співав багато років тому німецькою. Ich seh’, wie ein Engel im rosigen Duft/Sich tröstend zur Seite mir stellet, що, як пояснював йому прадядько, означало: «Я бачу вдягнену, мов янгол, що стоїть поруч, втішаючи мене», жінку, яку він кохав, яка його (у пісні) врятувала. У пісні, не в реальному житті. Його прадядько помер, і Фред чув від нього ці слова дуже давно. Його прадядько, котрий народився в Німеччині, співав у їхньому будинку або зачитував уголос: