Він не міг у це повірити. Для нього це прозвучало як нісенітниця. Це жодним чином не поєднувалося з тим, що він говорив чи думав, — це був абсурд.
— Не переймайся, — сказав Генк. — Який у Донни номер?
— Вона, мабуть, на роботі. — Голос Фреда тремтів. — У крамниці парфумів. Номер...
Він не міг заспокоїти свій голос і не міг пригадати номер. «Чорта з два я Арктор, — сказав Фред сам до себе. — Я не Боб Арктор. Але хто я? Може, я...»
— Дістаньте мені робочий номер Донни Готорн,— швидко проказав у слухавку Генк. — Ось, — мовив він, простягнувши телефон Фреду. — Я з’єднаю тебе з нею. Або ні, краще ні. Я попрошу її тебе забрати — скажи де? Ми відвеземо й висадимо тебе там; ти не можеш зустрітися з нею тут. Де тобі зручно? Де ви зазвичай зустрічаєтесь?
— Відвезіть мене до її будинку, — сказав Фред. — Я знаю, як увійти.
— Я скажу їй, що ти там і що тебе ламає. Просто скажу, що я твій знайомий і ти попросив мене їй зателефонувати.
— Чудово, — погодився Фред. — Я це ціную. Дякую, чувак.
Генк кивнув і почав набирати зовнішній номер. Фреду здалося, що кожну наступну цифру Генк набирає дедалі повільніше і що це триватиме вічність, він заплющив очі, дихаючи і думаючи: «Ого. Мене справді накрило».
«Так, справді, — погодився зі своєю думкою Фред. — Вставлений, обдовбаний, кінчений, вгашений і йобнутий. Повністю йобнутий». Йому закортіло засміятися.
— Ми відвеземо тебе до неї... — почав Генк, а тоді заговорив у слухавку: — Гей, Донно, це друг Боба, ти ж його знаєш? Гей, чуєш, йому погано, я тебе не розводжу. Гей, він...
«Я це ціную, — мовили два голоси в голові Фреда в унісон, доки він слухав, як його друг розказував усе Донні. — І не забудь сказати їй, щоб вона щось мені привезла; мене справді кумарить. Вона може щось для мене намутити, чи як? Може, вона мене накурить, як зазвичай?»
Він простягнув руку, щоб доторкнутися до Генка, але не зміг; його рука зависла в порожнечі й опустилась.
— Колись я тобі віддячу,— пообіцяв Фред Генку, коли той поклав слухавку.
— Просто посидь, доки не приготують машину. Я зараз викличу.
Генк знову зателефонував. Цього разу він сказав:
— Автопарк? Мені потрібна машина без розпізнавальних знаків і офіцер у цивільному. Що у вас є?
Усередині шифрувальних костюмів, усередині розмитих плям, кожен із них заплющив очі в очікуванні.
— Можливо, мені доведеться відвезти тебе до лікарні, — мовив Генк. — Тобі дуже погано. Можливо, Джим Берріс тебе отруїв. Насправді ми цікавилися Беррісом, а не тобою; сканування будинку першочергово призначалося для спостереження за ним. Ми сподівалися, що це приведе його сюди... і нам це вдалося.
Генк помовчав.
— Ось чому я добре знаю, що його плівки й решта матеріалів фальшиві. Лабораторія це підтвердить. Однак Берріс замішаний у чомусь серйозному. Серйозному й божевільному, і це пов’язане зі зброєю.
— То хто тоді я? — зненацька голосно викрикнув Фред.
— Ми мусили дістатися до Джима Берріса й підставили його.
— Виблядки, — проказав Фред.
— Ось як ми все облаштували. Берріс, — якщо він і справді той, за кого себе видає,— поступово почав дедалі більше підозрювати, що ти поліцейський агент під прикриттям, котрий збирається його притиснути або використати, щоб піднятися на наступний щабель. Тому він...
Задзвонив телефон.
— Добре, — сказав через деякий час Генк. — Просто посидь тут, Бобе. Бобе, Фреде, яка різниця. Почувайся як удома — ми зловили падлюку, й він ще той... як ти там нас щойно назвав? Ти ж знаєш, що це того варте. Чи не так? Щоб упіймати його! Хоч що б він там робив!
— Звісно, варте, — відказав Фред автоматично, ледве говорячи.
Так вони й сиділи.
Дорогою до «Нью-Пас» Донна з’їхала з шосе в тому місці, де під ними простягнися вогні міста. Але біль уже охопив його; вона це бачила, і часу лишалося небагато. Вона просто хотіла ще трохи побути з ним. Що ж, вона чекала надто довго. По його щоках текли сльози, його нудило, і він почав блювати.
— Посидимо кілька хвилин, — сказала вона, ведучи його крізь кущі та бур’яни піщаним ґрунтом поміж банками з-під пива та іншого сміття. — Я...
— У тебе є люлька з гашишем? — спромігся вимовити він.
— Так, — відповіла вона. Вони мали бути достатньо далеко від дороги, щоб не потрапити на очі поліції. Або принаймні достатньо далеко, щоб мати змогу скинути люльку, якщо їм трапиться офіцер. Вона помітить поліцейський автомобіль, що, аби не злякати їх, зупиниться із вимкненими фарами віддалік, тож офіцер ітиме до них пішки. Часу вистачить.
«На це часу вистачить, — подумала вона. — Достатньо часу, щоб вберегтися від закону. Але для Боба Арктора часу не лишилося. Його час — принаймні якщо рахувати за людськими мірками — уже вичерпався. Тепер він жив за іншим часом. Схожим, скажімо, на час, за яким живе щур: марно бігаючи туди-сюди. Рухаючись метушливо, туди-сюди, туди-сюди. Принаймні він хоча б бачить вогні міста внизу. Хоча, можливо, для нього це вже нічого не означає».
Вони знайшли безпечне місце, Донна дістала загорнутий у фольгу шматочок гашишу й розкурила люльку. Боб Арктор, хоч і перебував поруч, здається, цього не помітив. Він загидився, але вона розуміла, що він нічим не міг цьому зарадити. Насправді, імовірно, він навіть цього не помітив. Під час ломки таке траплялося з ними усіма.
— Ось, — вона нахилилася, щоб накурити його. Але її він також не зауважив. Він лише сидів, склавшись удвоє, його шлунок продовжували хапати спазми, він блював і гидив під себе, тремтячи й божевільно стогнучи, немов щось виспівуючи.
Раптом Донна згадала чувака, із яким була колись знайома і який побачив Бога. Він поводився дуже схоже, стогнав і плакав, хоча й не гидив під себе. Він побачив Бога після кислотного тріпу; експериментував із вітамінами, що розчинялися у воді у величезних дозах. Ортомолекулярна формула, що мала покращити реакцію нейронів мозку, прискорити її і синхронізувати. Хоча з тим чуваком трапилося так, що замість того, аби просто стати розумнішим, він побачив Бога. Це його не на жарт здивувало.
— Гадаю, — мовила вона, — ми ніколи не знаємо, що на нас очікує.
Боб Арктор поруч із нею застогнав і нічого не відказав.
— Ти знав чувака на ім’я Тоні Амстердам?
Жодної відповіді.
Донна затягнулася з люльки гашишем і задивилася на вогні міста перед ними; вона понюхала повітря й прислухалася.
— Побачивши Бога, він приблизно рік почувався надзвичайно добре. А тоді зненацька йому стало дуже погано. Гірше, ніж будь-коли до цього. Адже одного дня до нього дійшло, він почав розуміти, що більше ніколи не побачить Бога; йому доведеться прожити решту свого життя, кілька десятиліть, можливо, й цілих п’ятдесят років, і весь цей час він не бачитиме нічого, окрім того, що бачив завжди. Того, що бачимо ми. Краще б він взагалі не бачив Бога. Одного разу він сказав мені, що справді втрачає розум; його накрило, і він почав лаятися й трощити речі у своїй квартирі. Він розбив навіть своє стерео. Чувак зрозумів, що йому доведеться жити далі і більше він нічого не побачить. Доведеться жити без жодної мети. Бути просто шматком м’яса, який швендяє туди-сюди, їсть, п’є, спить, працює, сере.
— Як і решта.
Це було перше, що вдалося вимовити Бобу Арктору; перед кожним словом йому довелося переборювати себе, щоб не виблювати.
— Саме це я йому й сказала, — промовила Донна. — Я звернула на це його увагу. Ми всі — в одному човні, але решта з нас не божеволіє. І тоді він сказав: «Ти не розумієш, що я бачив. Ти не розумієш».
Боба Арктора схопив спазм і, давлячись, він запитав:
— Він... сказав, на що це було схоже?
— Іскри. Снопи різнокольорових іскор, наче коли щось ламається у твоєму телевізорі. Іскри на стіні, іскри в повітрі. І весь світ перетворився на живу істоту, хоч куди б він поглянув, — усе було живим. І не траплялося нічого непередбачуваного: усе пасувало одне до одного і все відбувалося заради певної мети, аби чогось досягти, — заради якоїсь майбутньої цілі. А тоді він побачив двері. Приблизно тиждень він бачив їх скрізь, — куди б не поглянув,— у себе вдома, надворі, коли виходив до крамниці чи кудись від’їжджав. І вони завжди були одного й того самого розміру, дуже вузькі. Він казав, що це було надзвичайно приємне видовище. Саме таке слово він використав. Він ніколи не намагався пройти крізь них; лише дивився, адже це було надзвичайно приємно. Їхні обриси світилися яскравими червоним та золотистим кольорами, казав він. Немов іскри зібралися у лінії, як у геометрії. А потім він перестав їх бачити й не бачив їх до кінця свого життя, через що врешті-решт і йобнувся.