Через деякий час Боб Арктор запитав:
— А що було з іншого боку?
— Він сказав, що там був інший світ, — відповіла Донна. — Він міг його бачити.
— Він... ніколи не проходив крізь них?
— Саме через це він і розтрощив усе у своїй квартирі; йому ніколи навіть на думку не спадало туди зайти, йому просто подобалися двері, а тоді він припинив їх бачити взагалі, і було вже занадто пізно. Вони відчинилися для нього лише на кілька днів, а тоді зачинилися і зникли назавжди. Він знову й знову закидався LSD і тими вітамінами, що розчинялися у воді, проте більше ніколи їх не побачив; йому не вдалося відшукати потрібну комбінацію.
— Що було з іншого боку? — повторив Боб Арктор.
— Він казав, що там завжди була ніч.
— Ніч!
— Там було місячне світло й вода, постійно одне й те саме. Нічого не рухалося й не змінювалося. Чорна, мов чорнило, вода й пляж, берег острова. Він був переконаний, що то — Греція, стародавня Греція. Він вважав, що ці двері були слабким місцем у часі, і таким чином він бачив минуле. А пізніше, коли він вже більше їх не бачив, то якось їхав трасою, довкола були одні вантажівки — і він просто оскаженів. Казав, що не міг витримати весь цей рух і шум, постійний рух, туди-сюди, увесь цей грюкіт і стукіт. Так чи інакше, він ніяк не міг зрозуміти, навіщо йому показали те, що показали. Чувак справді вірив у те, що це був Бог і двері до іншого світу, але зрештою це лише затуманило йому розум. Він більше не бачив його, і тому ніяк не міг з цим змиритися. Щойно він когось зустрічав, то через деякий час уже починав розповідати про те, як усе втратив.
— Як я, — проказав Боб Арктор.
— На острові була жінка. Не зовсім жінка, швидше статуя. Він стверджував, що то була Афродіта Киренська. Вона стояла, залита місячним світлом, бліда, холодна й вирізьблена з мармуру.
— Треба було йому йти крізь двері, коли мав нагоду.
— У нього її не було, — відказала Донна. — Це була лиш обіцянка. Що щось трапиться. Щось краще, у далекому майбутньому. Можливо, після того як він... — вона запнулась. — Як він помре.
— Він провтикав,— мовив Боб Арктор.— Ти отримуєш лише один шанс і все, — він заплющив очі від болю, і піт полився його обличчям. — Хоча що може знати кінчений кислотник? Що відомо будь-кому з нас? Я не можу говорити. Забудь про це.
Він відвернувся від неї, тремтячи і здригаючись у конвульсіях у темряві.
— Нам зараз показують відеоролики, — сказала Донна. — Вона обхопила Арктора руками й притислась до нього так міцно, як змогла, похитуючи його вперед і назад. — Щоб ми підтримували одне одного.
— Що ти зараз і намагаєшся зробити. Зі мною.
— Ти хороша людина. Тобі просто випали паскудні карти. Однак твоє життя на цьому не скінчилося. Я сильно за тебе переймаюся. Я хотіла б... — вона продовжувала обіймати Арктора мовчки у темряві, що поглинала його зсередини. І перемагала, незважаючи на обійми Донни. — Ти хороша й добра людина, — сказала вона. — Це — нечесно, але так має бути. Спробуй перечекати, доки це мине. Колись, через довгий час, ти знову зможеш бачити світ таким, як і раніше. Це до тебе повернеться.
«Відновиться,— подумала вона.— Того дня, коли людям повернеться все, несправедливо у них забране. Можливо, це станеться через тисячу років, а може, й більше, проте цей день настане, і баланс буде відновлено. Можливо, як і Тоні Амстердам, ти бачив Бога, що зник лише на деякий час; радше ізолювався, — подумала вона, — аніж зник. Можливо, всередині жахливо понівечених і спалених клітин твого мозку, що обвуглюються дедалі більше, навіть зараз, коли я тебе обіймаю, спалах іскор і світла в якійсь замаскованій формі проявить себе й непомітно вказуватиме тобі шлях спогадами про себе впродовж наступних років, жахливих років, які лежать попереду. Якесь не повністю зрозуміле слово, якась крихітна деталь, яку ти побачив, хоч і не зрозумів, яка-небудь частинка зірки серед бруду цього світу, що направлятиме тебе своїм відблиском, доки не настане той день... проте до цього ще так далеко». Самій їй важко було це уявити. Щось змішане з повсякденним, щось з іншого світу, можливо, промайнуло перед Бобом Арктором перед тим, як настав кінець. Тепер їй лишалося лише обіймати його й сподіватися.
Однак коли він знайде його знову, якщо йому пощастить, спрацює механізм розпізнавання образів. Права півкуля зіставить із правильним образом. Навіть на доступному йому підкірковому рівні. І ця жахлива подорож, що стільки йому коштувала, вочевидь, зовсім позбавлена сенсу, урешті-решт завершиться.
У її очах спалахнуло світло. Перед Донною стояв коп із важким кийком і ліхтарем.
— Чи не могли б ви підвестися, будь ласка? — попросив офіцер. — І показати мені свої документи? Спершу ви, міс.
Вона відпустила Арктора, і той сповз боком на землю; він не помітив копа, котрий тихо піднявся до них на пагорб від службового шляху внизу. Діставши з сумки гаманець, Донна відвела офіцера подалі, де їх не міг почути Арктор. Кілька хвилин поліцейський вивчав її документи під притлумленим світлом свого ліхтаря, а тоді сказав:
— Ви працюєте на федералів під прикриттям.
— Говори тихіше, — мовила Донна.
— Перепрошую, — офіцер повернув їй гаманець.
— Та їдь ти вже, блядь, звідси! — відрубала вона.
Офіцер швидко освітив ліхтарем її обличчя, а тоді розвернувся; він зник так само нечутно, як і прийшов.
Коли вона повернулася до Арктора, стало очевидно, що той взагалі не зрозумів, що тут був коп. Тепер він уже майже нічого не сприймав. Він насилу розумів, що вона була поруч, не кажучи вже про когось чи щось інше.
Десь здалеку до Донни луною долинув звук поліцейського автомобіля, що від’їжджав порізаним борознами невидимим службовим шляхом. Коло них крізь суху траву продиралося кілька жуків і, можливо, ящірка. Удалині сяяло вогнями шосе № 91, але до них не долітало жодного звуку; воно було надто далеко.
— Бобе, — тихо покликала вона. — Ти мене чуєш?
Жодної відповіді.
«Усі нервові закінчення запаяні й замкнені, — подумала вона.— Перегоріли й розплавилися. І вже ніхто не зможе змусити їх запрацювати, хоч як би намагався. А вони намагатимуться».
— Ну ж бо,— проказала Донна, смикнувши його, спробувавши звести його на ноги. — Нам треба їхати.
— Я не можу кохатись, — мовив Арктор. — Він зник.
— На нас чекають, — твердо сказала Донна. — Мені треба тебе записати.
— Але що я робитиму, якщо він зник? Вони все одно мене візьмуть?
— Візьмуть, — відказала Донна.
«Потрібна найвища мудрість,— подумала вона,— щоб зрозуміти, коли варто поводитися несправедливо. Як справедливість може стати жертвою того, що є правильним? Як таке може трапитися? Це тому, — думала Донна, — що над цим світом нависло прокляття, і все доводить, що це — так; ось і доказ — просто переді мною. Десь на найглибшому з можливих рівнів розвалився на друзки механізм, конструкція всіх речей, а з того, що лишилося, виникла потреба робити всі ці різноманітні брудні неправильні вчинки, чого від нас вимагає наш наймудріший вибір. Певно, це почалося ще тисячі років тому. Тепер цим просякла природа всіх речей. І, — подумала вона,— кожен із нас. Ми не можемо розвернутися або розтулити рота й сказати щось, щось вирішити, не зробивши цього. Мені навіть нецікаво, як це почалося, коли й чому. Я лише сподіваюся, — подумала Донна, — що коли-небудь це припиниться. Як Тоні Амстердам; я сподіваюся, що одного дня повернуться снопи яскравих кольорових іскор, і цього разу їх побачать усі. Вузькі двері, за якими з іншого боку десь далеко є мир. Статуя, море і те, що нагадує місячне світло. І жодного тобі руху, нічого, що може порушити спокій.