Давно-давно, — думала вона, — до цього прокляття, до того часу, коли все і всі стали такими, як зараз. Була Золота Доба, — думала вона, — коли мудрість і справедливість означали одне й те саме. До того як усе розлетілося на гострі, мов лезо, друзки. На розрізнені шматки, які більше не скласти докупи, хоч як би ми намагалися».
Під нею, у темряві, серед міських вогнів, завила поліцейська сирена. Поліцейський автомобіль почав переслідування. Цей звук нагадував рик оскаженілого звіра, що прагне крові. І знає, що скоро її отримає. Донна здригнулась; нічне повітря ставало прохолодним. Настав час рухатися.
«Золотій Добі — кінець, — подумала вона, — коли темряву сповнюють подібні звуки. Чи породжую такі жадібні звуки я? — запитала вона себе. — Чи я така ж, як вони? Чи лише наближаюся до того, чи вже наблизилася?
Чи вже стала такою?»
Поряд із нею мучилась і стогнала людина, поки Донна допомагала їй підвестися. Вона допомогла їй звестися на ноги й відвела до своєї машини, крок за кроком, допомагаючи їй, допомагаючи рухатися. Внизу раптово затих звук поліцейської сирени; переслідування припинилося. «Вони виконали свою роботу, — притискаючи до себе Боба Арктора, подумала Донна. — Я свою — теж».
Двоє працівників «Нью-Пас», стоячи, роздивлялися істоту, що лежала на підлозі, блюючи, здригаючись і обпаскуджуючись, обхопивши себе руками, обіймаючи власне тіло, немов намагаючись стриматись, неначе борючись із холодом, від якого вона так страшно тремтіла.
— Що це? — запитав один із працівників.
— Людина, — відказала Донна.
— Препарат С?
Вона кивнула.
— Проїв йому мозок. Черговий невдаха.
— Вигравати легко, — сказала вона обом. — Будь-хто здатен виграти.
Нахилившись до Роберта Арктора, вона тихо мовила:
— Бувай.
Коли вона йшла звідти, вони накривали його старою армійською ковдрою. Донна не озиралася.
Сівши в автомобіль, вона одразу ж виїхала на трасу, вклинившись у найщільніший рух. Із коробки з касетами на підлозі вона вийняла альбом Tapestry Керол Кінґ, найулюбленіший з усіх, які мала, і вставила касету в магнітолу; водночас дістала прикріплений на магнітах під панеллю приладів пістолет «Рюґер». На найвищій передачі вона прилаштувалася позаду вантажівки «Кока-Коли» і під пісню Керол Кінґ розрядила обойму «Рюґера» в пляшки, що знаходилися за кілька футів перед її машиною.
Доки Керол Кінґ співала про людей, що сиділи й перетворювалися на ропух, Донна встигла влучити в чотири пляшки, перш ніж в її обоймі закінчилися набої. Скалки пляшок і бризки «Коли» окропили її лобове скло. Вона відчула себе краще.
«Справедливість, чесність і вірність не належать до рис цього світу», — подумала Донна, а тоді — о, Боже! — вона вписалася у свого старого ворога, свого давнього недруга, у вантажівку «Кока-Коли», яка продовжила рух, навіть нічого не помітивши. Від удару її маленький автомобіль занесло; фари згасли, від тертя об крила жахливо заскрипіли шини. Після цього Донна опинилася на аварійній смузі, розвернувшись у протилежному напрямку, із радіатора текла вода, водії пригальмовували, щоб повитріщатися.
— Ну давай, повернися, виїбку, — сказала вона вголос, але вантажівка «Кока-Кола» давно зникла вдалині, імовірно, навіть не отримавши пошкоджень. Хіба що, може, кілька подряпин. Що ж, рано чи пізно це мало трапитися, це була її війна, її боротьба із символом та реальністю, що були понад її силу.
«Тепер вартість моєї страховки зросте, — подумала Донна, вилазячи з машини. — У цьому світі за боротьбу зі злом доводиться розплачуватися бездушним жорстоким баблом».
Біля неї пригальмував «Мустанг» останньої моделі, і водій-чоловік запитав:
— Вас підвезти, міс?
Вона не відповіла. Просто продовжувала йти. Крихітна піша постать, що рухалася назустріч безкінечним вогням.
14
На журнальній вирізці, пришпиленій до стіни кімнати відпочинку «Самарканд-Гауз», резиденції «Нью-Пас» у Санта-Ані в Каліфорнії, було написано:
Якщо пацієнт похилого віку прокидається вранці і кличе свою матір, нагадайте йому, що вона давно померла, що йому вже більше ніж вісімдесят років і він живе в будинку оздоровлення, що надворі 1992-й, а не 1913-й, і що він мусить змиритися з реальністю і тим фактом, що...
Решту хтось із мешканців будинку зірвав; на цьому текст закінчувався. Вочевидь, це була вирізка зі журналу для медсестер; текст було надруковано на глянцевому папері.
— Спершу,— ведучи коридором, пояснював йому Джордж, працівник центру, — ти візьмешся за туалети. Підлога, умивальники, особливо унітази. У цьому корпусі три туалетні кімнати, по одній на кожному поверсі.
— Добре, — відказав він.
— Ось швабра. І відро. Думаєш, впораєшся? Зможеш прибрати в туалеті? Починай, а я подивлюся й даватиму вказівки.
Він відніс відро до крану, що розміщувався на веранді ззаду будинку, налив у нього мила і ввімкнув гарячу воду. Він бачив перед собою лише піну; лиш піну, а також шум води.
Проте почув голос Джорджа, якого, однак, не бачив:
— Не зовсім повне, інакше не зможеш підняти.
— Добре.
— У тебе виникають деякі труднощі з орієнтацією у просторі, — через деякий час зауважив Джордж.
— Я — у «Нью-Пас», — він поставив відро на підлогу, і з нього вихлюпнулася вода; він завмер, витріщившись на неї.
— У «Нью-Пас», але де саме?
— У Санта-Ані.
Джордж підняв за нього відро, показуючи, як треба тримати дротяну ручку, і рушив, погойдуючи відром у руці.
— Я думаю, згодом тебе переведуть на острів або на одну з ферм. Але спершу ти муситимеш мити посуд.
— Я з цим впораюсь, — сказав він. — Митиму посуд.
— Любиш тварин?
— Звісно.
— Чи краще працював би на фермі?
— Тварини.
— Побачимо. Почекаємо, доки взнаємо тебе краще. У будь-якому разі, для цього потрібен деякий час; а посуд миє кожен протягом одного місяця. Усі, хто до нас приходять.
— Я, мабуть, хотів би жити в сільській місцевості, — сказав він.
— Ми тримаємо кілька видів виробництв. Для тебе визначать те, що найкраще тобі підходить. Знай, тут можна курити, хоча це й не заохочується. У нас тут не «Синанон»; у «Синаноні» палити не дозволяють.
— Я більше не маю цигарок, — відказав він.
— Кожного резидента ми забезпечуємо однією пачкою на день.
— За гроші? — у нього не було ні копійки.
— Безкоштовно. У нас ти ні за що не платиш. Ти своє вже заплатив. — Джордж узяв швабру, занурив її у відро, показав, як мити підлогу.
— Як сталося, що я взагалі не маю грошей?
— Із тієї самої причини, з якої у тебе немає гаманця та прізвища. Їх тобі повернуть, тобі все повернуть. Ми цього й прагнемо: повернути тобі те, що в тебе забрали.
— Це взуття не підходить, — сказав він.
— Ми залежимо від пожертв, але взуття в нас лише нове, з крамниць. Пізніше ми, мабуть, зможемо заміряти твій розмір. Ти все взуття, яке було в коробці, перепробував?
— Так, — відказав він.
— Гаразд, тут на першому поверсі є туалет; спершу помий там. Тоді, коли все зробиш, зробиш справді добре, справді ідеально, підіймайся нагору, візьми з собою швабру та відро — і я покажу тобі ще один туалет, а після нього підемо на третій поверх. Але тобі знадобиться дозвіл, щоб потрапити туди, бо на третьому живуть дівки, тому спершу попроси дозвіл; ніколи не підіймайся туди без дозволу, — Джордж ляснув його по спині. — Добре, Брюсе? Зрозумів?
— Добре, — відказав Брюс, миючи підлогу.
— Ти прибиратимеш у туалетах і виконуватимеш подібну роботу, доки не навчишся робити це справді добре, — сказав Джордж. — Неважливо, що саме робить людина; головне, щоб вона розуміла, що їй це вдається, і щоб вона цим пишалася.
— Я коли-небудь стану таким, як раніше? — запитав Брюс.
— Саме те, ким ти був, привело тебе сюди. Якщо ти знову станеш таким, як раніше, то рано чи пізно це знову приведе тебе до нас. Наступного разу ти можеш сюди навіть не дістатися. Хіба не так? Тобі пощастило, що ти до нас потрапив; тобі ледь вдалося.