— Мене сюди хтось привіз.
— Тобі пощастило. Наступного разу може статися навпаки. Тебе можуть викинути десь на трасі й махнути на тебе рукою.
Він продовжував мити підлогу.
— Найкраще почати з умивальників, тоді переходиш до душових, потім — унітази, а підлогу миєш останньою.
— Добре, — відказав Брюс і відставив швабру.
— Це вимагає певних навичок. Ти ще навчишся.
Зосередившись, Брюс побачив тріщини в емалі умивальника перед собою; він пирснув на тріщини засобом для миття й увімкнув гарячу воду. Піднялася пара, і Брюс завмер у ній, зовсім не рухаючись. Йому сподобався запах.
Після ланчу він сів у кімнаті для відпочинку випити кави. Із ним ніхто не розмовляв, оскільки всі розуміли, що в нього абстиненція. Попиваючи з чашки каву, він дослухався до розмови інших. Вони всі були між собою знайомі.
— Якби ти зміг бачити очима мерця, то не зміг би ворушити очними м’язами, тому не мав би змоги сфокусуватися. Ти б не зміг покрутити головою чи поворухнути очима. Тобі довелося б лише чекати, доки який-небудь об’єкт не з’явиться перед тобою. Ти б закляк. Лише чекав би й чекав би. Це було б жахливо.
Він дивився на пару від своєї кави, лише на неї. Пара здіймалася; йому подобався запах.
— Гей.
Його торкнулася рука. Жіноча.
— Гей.
Брюс дещо скосив погляд убік.
— Як справи?
— Добре,— відповів він.
— Почуваєшся краще?
— Я почуваюся добре, — відказав Брюс.
Він дивився на свою каву і її пару, але не на жінку чи будь-кого іншого; Брюс роздивлявся каву. Йому подобалися тепло і запах.
— Ти міг би бачити когось лише тоді, коли вони проходили б просто перед тобою, і тільки тоді. Або ж у тому напрямку, в якому б ти дивився, і в жодному іншому. Якби листок чи ще щось впало б тобі на око — це був би кінець, так тривало б цілу вічність. Усього лише листок. І все; ти не зміг би розвернутися.
— Добре, — проказав Брюс, обома руками тримаючи чашку з кавою.
— Уяви, як це — бути при тямі, але мертвим. Ти бачиш і навіть розумієш, проте не живеш. Просто дивишся. Розпізнаєш усе, але не живеш. Людина може померти, а втім — лишитися. Іноді те, що дивиться на тебе з людських очей, померло ще колись давно у дитинстві. І це мертве всередині людини дивиться на тебе. На тебе дивиться не лише тіло, всередині якого нічого немає; у ньому досі щось є, просто воно померло, однак і далі невпинно дивиться; воно не може це припинити.
— Цей означає померти, — відказала інша людина. — Не мати змоги припинити дивитися на те, що перед тобою. На якусь чортівню в себе перед очима, нічого не в змозі з цим вдіяти, ні обрати щось інше, ні щось змінити. Можеш лише змиритися з тим, що поставили перед тобою, і все.
— А як щодо того, щоб вічно дивитися на банку пива? Це було б не так уже й погано. Не було б чого боятися.
Перед обідом, яким їх годували в їдальні, був Час ідей. На дошці різні працівники центру записували Ідеї для обговорення.
Він сидів, затиснувши руки між ногами, дивлячись на підлогу, і слухав, як нагрівалася велика кавоварка; вона гуділа г-у-у-г-у-у, і цей звук його лякав.
Живі й неживі об’єкти обмінюються між собою властивостями.
Усі люди, що сиділи поруч на складаних стільцях, обговорювали це. Здавалося, що вони були знайомі з такою Ідеєю. Вочевидь, вона належала до насадженого «Нью-Пас» типу мислення, можливо, їх навіть змусили спершу її запам’ятати, а тоді знову й знову про це думати. Г-у-у-г-у-у.
Потяг неживого сильніший за потяг живого.
Вони обговорили і це. Г-у-у-г-у-у. Гул кавоварки ставав дедалі гучнішим і все більше його лякав, однак він не рухався й не дивився в її бік; він сидів на місці й слухав. Через кавоварку було важко розчути, що вони говорили.
— Ми приймаємо у себе надто багато неживого потягу. І завдяки обміну... Може, хтось піде й подивиться, чого ця клята кавоварка так гуде?
Обговорення призупинилося, доки хтось перевіряв кавоварку. Брюс сидів, дивлячись на підлогу, і чекав.
— Я напишу це знову. Ми обмінюємося завеликою кількістю пасивної життєвої енергії з довкіллям.
Почалося обговорення. Кавоварка затихла, і всі вишикувались по каву.
— А ти кави не хочеш? — запитав чийсь голос, його торкнулись. — Нед? Брюс? Як його звати — Брюс?
— Добре, — він підвівся і пішов за ними до кавоварки. Дочекався своєї черги. Вони поспостерігали, як він налив у свою чашку вершки та поклав цукор. Простежили, як він повернувся на своє місце, до того ж стільця; Брюс пересвідчився, що знайшов саме той, тоді всівся й продовжив слухати. Тепла кава та пара від неї покращували йому настрій.
— Активність зовсім не обов’язково означає життя. Квазари — активні. А чернець під час медитації не є неживим.
Він сидів, дивлячись на порожню чашку; вона була виготовлена з порцеляни. Перевернувши її, Брюс побачив на денці напис та тріщини. Чашка виглядала старою, але була виготовлена в Детройті.
— Закільцьований рух — найбільш нежива форма у всесвіті.
Чийсь інший голос проказав: «Час».
Відповідь була йому відома. Час — закільцьований.
— Так. Наразі ми маємо зробити перерву, але, може, хтось має бажання швидко прокоментувати це наостанок?
— Ну, йти шляхом найменшого спротиву — це правило виживання. Йти, але не вести.
— Так, послідовники переживуть лідера,— мовив інший, старший голос. — Як сталося з Христом. А не навпаки.
— Зараз краще поїсти, бо рівно за десять шоста Рік припиняє роздавати їжу.
— Поговоримо про це на Грі, не зараз.
Стільці зарипіли й заскрипіли. Брюс також підвівся, відніс стару чашку до решти, що стояли на таці, і став у чергу. Довкола він відчував запах холодного одягу, це був хороший запах, але холодний.
«Скидалося на те, що вони стверджували, наче пасивне життя — це добре,— подумав він. — Але життя не може бути пасивним. Це суперечність».
Брюс задумався про те, що таке життя, що означало це слово; можливо, він чогось не розумів.
Привезли багато дешевого яскравого одягу, який дістався їм як пожертва. Хтось набрав цілу купу, а дехто одягав сорочки, міряв їх і отримував схвальні відгуки.
— Гей, Майку. А ти модний тип.
Посередині кімнати для відпочинку стояв низенький кремезний чоловік із кучерявим волоссям і приплюснутим обличчям; він затягував пояс і супився.
— Як воно робиться? Не розумію, як ви його застібаєте. Чому він не послаблюється?
На ньому був тридюймовий ремінь із металевими кільцями, але без пряжки, і він не розумів, як його затягувати.
— Думаю, мені дали бракований, — проказав чоловік, озираючись і кліпаючи очима.
Брюс підійшов до нього ззаду, простягнув руки довкола нього й затягнув ремінь за допомогою кілець.
— Дякую,— відказав Майк. Стиснувши губи, він почав перебирати сорочки. — Коли я одружуватимусь, то одягну одну з них, — мовив він до Брюса.
— Гарні, — відказав той.
Майк підійшов до двох жінок, котрі стояли в дальньому кінці кімнати; вони усміхнулися. Приклавши до себе брунатну квітчасту сорочку, Майк сказав:
— Я поїду в місто.
— Гаразд, а тепер всі — обідати! — різко крикнув своїм потужним голосом директор. Він підморгнув Брюсу. — Як справи, хлопче?
— Чудово, — відповів той.
— У тебе такий голос, наче ти застудився.
— Так, — погодився Брюс. — Це через те, що я відходжу. Можна мені який-небудь «Дрістан» або...
— Жодної хімії, — відказав директор. — Жодної. Поквапся і поїж. Як апетит?
— Уже краще,— промовив Брюс. Ті, хто сиділи за столами, заусміхалися до нього.
Після обіду Брюс всівся на широких сходах, що вели на другий поверх. Із ним ніхто не розмовляв; тривало обговорення. Він сидів там, доки воно не завершилося. Усі вийшли в коридор.