Брюс відчував, що на нього дивляться, і, можливо, хтось до нього звертався. Він сидів, згорбившись, на сходах, обхопив себе руками й дивився. Дивився на темний килим перед собою.
Зрештою голоси змовкли.
— Брюсе?
Він не звів очей.
— Брюсе? — його торкнулася рука.
Він нічого не відповів.
— Брюсе, ходімо в кімнату для відпочинку. Ти маєш зараз лягати в ліжко, але, бачиш, я хочу з тобою побалакати.
Майк жестом покликав його за собою. Брюс спустився за ним сходами до кімнати для відпочинку, та виявилася порожньою. Щойно вони там опинилися, Майк зачинив двері.
Всівшись у глибоке крісло, він вказав Брюсу на інше і повернувся до нього обличчям. Майк виглядав втомленим; під очима у нього були мішки, він чухав лоба.
— З п’ятої тридцять на ногах сьогодні, — мовив Майк.
У двері постукали; хтось почав їх відчиняти.
— Нікому не заходити! Ми розмовляємо. Чуєте? — голосно крикнув Майк.
Почулося бурмотіння. Двері зачинилися.
— Знаєш, ти краще змінюй сорочку кілька разів на день, — сказав Майк. — Ти пітнієш і жахливо смердиш.
Брюс кивнув.
— Ти звідки сам?
Брюс промовчав.
— Відтепер, коли ти ось так погано почуватимешся, приходь до мене. Півтора року тому я пройшов через це саме. Вони мене на машинах катали. Різні працівники. Бачив Едді? Високого такого чолов’ягу, який постійно з усіх кепкує? Вісім днів поспіль возив мене. Ніколи не полишав самого.
Раптом Майк знову закричав:
— Ви заберетесь звідси чи ні?! Ми розмовляємо. Ідіть телевізор дивитись! — його голос стих, коли він поглянув на Брюса.— Іноді так треба робити. Ніколи не лишати людину саму.
— Розумію, — відказав Брюс.
— Будь обережним, Брюсе, не загуби своє життя.
— Так, сер, — сказав Брюс, опустивши очі.
— Не називай мене «сер»!
Він кивнув.
— Ти служив, Брюсе? Так це сталося? Підсів на службі?
— Ні.
— Ширявся чи закидався?
Ні звуку.
— «Сер»,— мовив Майк,— я десять років відсидів. Якось я бачив, як за один день восьмеро чуваків у сусідніх камерах один за одним по черзі перерізали собі горлянки. Ми спали ногами в параші, такі маленькі були в нас камери. Ось що таке в’язниця — це коли спиш ногами в параші. Ніколи не бував у в’язниці, ні?
— Ні, — відказав Брюс.
— Але, з іншого боку, я бачив вісімдесятирічних в’язнів, котрі були раді, що живі, і воліли залишатися такими й надалі. Я пам’ятаю, як сидів на наркоті: ширявся, підсів ще підлітком. Ніколи нічим не займався. Спочатку ширявся, а тоді загримів на десять років. Я так багато коловся — сумішшю героїну з С — що, окрім цього, узагалі нічого не робив; нічого іншого й не бачив. Я зіскочив, вийшов з в’язниці і тепер я — тут. Знаєш, що найбільше впадає у вічі? Знаєш, яку різницю я помітив? Що вразило мене найбільше? Тепер я можу пройтися вулицею і щось побачити. Я чую, як тече вода, коли ми їздимо до лісу, — ти ще побачиш наші виробництва, ферми і таке інше. Я можу пройтися вулицею, звичайною вулицею, і побачити маленьких собак і котів. Я їх ніколи до цього не помічав. Я не бачив нічого, окрім наркоти, — він поглянув на свій годинник. — Тому, — додав Майк, — я знаю, що ти відчуваєш.
— Злазити важко,— проказав Брюс.
— Тут усі злазять. Звісно, дехто підсідає знову. Якщо ти звідси вийдеш, ти знову підсядеш. Ти це знаєш.
Брюс кивнув.
— У всіх, хто зараз тут, було важке життя. Я не кажу, що тобі було легко. Це Едді б так сказав. Він сказав би тобі, що ти сам собі вигадав усі проблеми. Ніхто не вигадує собі проблем. Я бачу, як тобі погано, але я сам так колись почувався. Тепер мені набагато краще. Хто твій сусід?
— Джон.
— Ага. Джон. Значить, ти живеш у підвалі.
— Мені там подобається, — відказав Брюс.
— Ага, там — тепло. Ти, мабуть, постійно мерзнеш. Це трапляється з більшістю, і я пам’ятаю — зі мною було так само; весь час тремтів і обсирався. Ось що я тобі скажу: тобі не доведеться переживати це ще раз, якщо лишатимешся в «Нью-Пас».
— Довго? — запитав Брюс.
— Решту свого життя.
Брюс підвів голову.
— Мені, — мовив Майк, — виходити не можна. Якщо я вийду, то знову підсяду на наркоту. У мене там забагато друзів. Я знову опинюся на розі, барижитиму й ширятимусь, а тоді загримлю на двадцять років. Чуєш — гей! — мені тридцять п’ять, а я вперше одружуватимусь. Бачив Лору? Мою наречену?
Брюс не був упевнений, що бачив.
— Мила дівчина, пухкенька. У неї гарна фігура, чи не так?
Брюс кивнув.
— Вона боїться виходити надвір. Хтось завжди має бути з нею поруч. Наступного тижня ми поїдемо в зоопарк... повеземо сина виконавчого директора в зоопарк Сан-Дієґо, і Лора до смерті боїться. Боїться більше за мене.
Мовчання.
— Ти чув, що я сказав? — запитав Майк. — Що я боюся їхати в зоопарк?
— Так.
— Не пригадую, щоб я коли-небудь бував у зоопарку, — сказав Майк. — Що там роблять? Може, ти знаєш.
— Зазирають у різні клітки й у вольєри.
— А які у них там тварини?
— Які завгодно.
— Думаю, дикі. Звісно, дикі. І екзотичні.
— У зоопарку Сан-Дієго є майже всі види диких тварин,— сказав Брюс.
— А в них є ці... як їх? Коали?
— Так.
— Я бачив рекламу по телевізору, — сказав Майк. — Там були коали. Вони стрибали. Нагадують плюшеві іграшки.
— Старий плюшевий ведмідь, якого дарують дітям, — пояснив Брюс,— створили на основі образу коали ще в двадцятих.
— Правда? Я думав, щоб побачити коалу, треба летіти в Австралію. Чи вони вже вимерли?
— В Австралії їх багато, — сказав Брюс, — проте вивозити заборонено. Як живих, так і їхні шкури. Якось вони майже вимерли.
— А я ніколи ніде не бував, — мовив Майк, — хіба що возив товар із Мексики до Ванкувера в Британській Колумбії. У мене завжди був однаковий маршрут, тож я нічого й не бачив. Просто гнав якомога швидше, щоб скинути товар. Зараз я їжджу на одній із машин Фундації. Якщо захочеш, коли зовсім погано почуватимешся, я тебе покатаю. Покатаю й поговоримо. Я не проти. Едді й деякі інші, яких уже перевели, робили для мене те саме. Я не проти допомогти.
— Дякую.
— А тепер нам обом час дрихнути. Тебе вже призначили вранці на кухню? Розставляти й накривати столи?
— Ні.
— Тоді спатимеш стільки ж, скільки я. Побачимося під час сніданку. Сядеш за стіл зі мною, і я познайомлю тебе з Лорою.
— Коли ви одружуєтесь?
— Через півтора місяці. Будемо раді, якщо прийдеш до нас на весілля. Воно, звісно ж, відбудеться тут, у корпусі, щоб усі змогли прийти.
— Дякую, — відказав Брюс.
Він сів до Гри, і на нього почали кричати. Скрізь їхні обличчя, усі волають; Брюс опустив очі.
— Шариш, хто він? Він — губошльоп! — змусив його озирнутися чийсь пронизливий голос. Серед решти крикунів до нього горлала якась китаянка.— Губошльоп, ось ти хто!
— Подрочиш собі? Подрочиш собі? — скандували інші, сівши колом на підлозі.
Виконавчий директор, одягнений у червоні кльоші та рожеві капці, усміхався. Маленькі сліпі, блискучі, мов у чорношкірого, очі. Розгойдувався вперед і назад, свої кволі ноги він підібрав під себе замість подушки.
— Подивимось, як ти собі подрочиш!
Здавалося, виконавчий директор насолоджується, коли бачить, як щось ламається; його очі блищали й весело сяяли. Мов театральний педераст старої трупи з декоративними ґудзиками на кольоровому одязі, він роззирався довкола й насолоджувався видовищем. Час від часу його голос дратівливо й монотонно тьохкав, нагадуючи скрегіт металу. Скрип металевих шарнірів.
— Губошльоп, — кричала до нього китаянка; поруч із нею інша дівчина плескала в долоні й надувала щоки — пльоп-пльоп. «Ось! — крикнула китаянка, повернувшись і виставивши перед ним свою дупу, вказуючи на неї і горлопанячи. — Поцілуй мене в дупу, так, губошльоп! Він напнув губи, бо хоче цілуватись, то поцілуй ось це, губошльоп!»