— Подивимось, як ти собі дрочитимеш! — скандували решта.— Подрочи собі, губошльоп!
Брюс заплющив очі, але вуха досі чули цей галас.
— Підар, — повільно й монотонно проказав до нього виконавчий директор. — Виїбок. Хуй. Лайно. Сраний підар. Ти... — і так далі.
Його вуха продовжували чути звуки, проте тепер вони зливалися в один нерозбірливий звук. Він звів очі, щойно під час затишшя почув голос Майка. Той сидів, відсторонено дивлячись на нього; Майк дещо почервонів, його шию міцно стискав занадто вузький комір сорочки.
— Брюсе, — звернувся до нього Майк, — у чому справа? Що тебе сюди привело? Що ти хочеш нам розповісти? Ти взагалі можеш хоча б щось про себе розповісти?
— Підар! — заверещав Джордж, підстрибуючи, мов гумовий м’яч. — Ким ти був, підар?
— Скажи нам, ти, хуєсос, підар гнійний, дуполиз, проститутка! — загорлала, підстрибнувши, китаянка.
— Я — око, — сказав Брюс.
— Ти — сраний підар,— сказав виконавчий директор. — Ти — боягуз. Ти — ригло. Ти — лох. Ти — пизда.
Тепер Брюс уже нічого не чув. Він забув значення слів, а зрештою, і самі слова.
Він лише відчував, що за ним спостерігає Майк, спостерігає і слухає, і нічого не чує; Брюс нічого не розумів, нічого не пам’ятав, він почувався маленьким, йому було погано, він хотів забратися геть.
У ньому розростався Вакуум. Хоча насправді це його навіть трохи тішило.
Вечоріло.
— Подивись, — сказала якась жінка,— тут ми тримаємо психів.
Доки вона відчиняла двері, йому було лячно. Двері відчинилися, і з кімнати долинув гомін, його здивував розмір; усередині Брюс побачив багато маленьких дітей, вони бавилися.
Того вечора він спостерігав, як двоє старих годували дітей молоком і крихітними порціями їжі, сидячи в маленькому відгородженому куточку біля кухні. Кухар Рік дав старим дитячі порції, доки всі решта чекали на свої в їдальні.
— Любиш дітей? — усміхнувшись, запитала його китаянка, що несла тарілки до їдальні.
— Так, — відповів Брюс.
— Можеш сісти поруч з дітьми і поїсти тут.
— О, — відказав він.
— Пізніше тобі дозволять їх годувати, десь через місяць чи два,— вона помовчала і пояснила: — Коли ми будемо впевнені, що ти їх не скривдиш. У нас правило: дітей не можна бити, хоч що б вони зробили.
— Добре,— сказав Брюс. Спостерігаючи, як діти їдять, він відчув, що всередині нього пробудилося тепло життя; він сів і собі, і один з менших заліз йому на коліна. Брюс почав годувати дитину ложкою. Він подумав, що вони обоє однаково відчувають це тепло. Китаянка усміхнулася до нього й рушила з тарілками до їдальні.
Довгий час він сидів із дітьми, беручи на руки то одного, то іншого. Двоє старих сварилися з ними й критикували один одного за неправильний спосіб годування. Стіл і підлога були забруднені шматками, куснями й плямами від їжі; вражений, Брюс зрозумів, що діти вже ситі і йдуть до великої ігрової кімнати дивитися по телевізору мультфільми. Він незграбно нахилився, щоб прибрати розкидану їжу.
— Ні, це — не твоя робота! — різко відказав один зі старих. — Це маю робити я.
— Добре,— погодився Брюс, підвівшись і вдарившись головою об край столу. У руці він тримав зібрану їжу і задумливо дивився на неї.
— Іди допоможи прибрати в їдальні! — сказав йому другий старий. Він дещо заїкався.
— Потрібен дозвіл, щоб сидіти поряд із дітьми, — мовив один із мийників посуду, проходячи повз.
Розгублено завмерши, Брюс кивнув.
— Доглядати за дітьми, пояснив йому мийник, — робота для старих, — він засміявся, — які вже ні на що інше не здатні.
Мовивши це, від подався геть.
Одна дитина затрималася. Вона подивилися на Брюса своїми великими очима, а тоді запитала:
— Як тебе звати?
Він не відповів.
— Я спитала: як тебе звати?
Обережно простягнувши руку, він взяв зі столу шматок яловичини. Вона вже охолола. Однак, усвідомлюючи присутність дитини поруч із собою, він і досі відчував тепло; Брюс мимохіть торкнувся голови дівчинки.
— Мене звати Тельма,— сказала вона.— Ти забув своє ім’я? — вона поплескала його по нозі. — Якщо ти забуваєш своє ім’я, можеш написати його в себе на руці. Хочеш, я покажу тобі як? — вона знову поплескала його по нозі.
— А воно не змиється? — запитав її Брюс. — Якщо написати його на руці, то, коли щось робитимеш або підеш до ванної, воно змиється.
— Ой, розумію,— кивнула вона.— Ну тоді можеш написати його на стіні, у себе над головою. У кімнаті, де ти спиш. Високо, де не зітреться. А тоді, коли захочеш взнати своє ім’я, ти можеш...
— Тельма, — пробурмотів він.
— Ні, це — моє ім’я. У тебе має бути інше. І це — дівчаче ім’я.
— Подивимось, — задумливо мовив Брюс.
— Якщо я ще раз тебе побачу, я дам тобі ім’я, — сказала Тельма. — Я вигадаю тобі ім’я. Добре?
— А ти хіба живеш не тут? — запитав він.
— Тут, але моя мама має їхати. Вона думає забрати мене й мого братика та поїхати.
Брюс кивнув. Частина тепла його полишила.
Зненацька, невідомо чому, дитина побігла геть.
«У будь-якому разі саме я маю зрозуміти, як мене звати, — вирішив він, — це — мій обов’язок. — Він поглянув на свою руку і задумався, навіщо він це зробив; там не було на що дивитися.— Брюс,— подумав він,— ось моє ім’я. Але мають бути й кращі імена», — розмірковував він. Рештки тепла поступово зникли, втекли, мов ота дитина.
Брюс знову відчув себе самотнім, чужим і загубленим. І не дуже щасливим.
Якось Майку Вестевею вдалося домогтися, щоб його послали привезти до «Нью-Пас» напівзогнилі продукти, які їм пожертвував місцевий супермаркет. Пересвідчившись, що ніхто з працівників центру за ним не стежить, він зробив телефонний дзвінок і зустрівся в «МакДональдзі» з Донною Готорн.
Вони сіли надворі за дерев’яним столиком, на який поставили «Колу» та гамбургери.
— Нам справді вдалося його туди впровадити? — поцікавилася Донна.
— Так, — відповів Майк. Але подумав: «Цей чувак такий кінчений. Цікаво, чи буде з цього якась користь. Цікаво, чи ми хоча б чогось досягнемо. Але зрештою так мало бути».
— Вони його не підозрюють.
— Ні, — відказав Майк Вестевей.
— А ти впевнений, що вони його таки вирощують? — запитала Донна.
— Не я. Це не я так думаю. Це — вони.
«Ті, хто нам платить», — подумав він.
— А що означає назва?
— Mors ontologica. Смерть душі. Ідентичності. Природної основи.
— Він зможе діяти?
Вестевей поглянув на машини й людей, що проходили повз; він похмуро спостерігав, доки колупався в своїй їжі.
— Насправді ти не впевнений.
— Ніколи не можна бути впевненим, доки це не станеться. Справа в пам’яті. У його мозку лишилися робочими всього кілька обвуглених клітин. Схоже, зосталися лише рефлекси. Реагує, але не діє. Можемо лише сподіватися. Пригадуєш, що казав у Біблії Павло: «Віра, надія, а гроші віддайте».
Він розглядав гарну темноволосу молоду дівчину, що сиділа навпроти нього, і, дивлячись на її розумне обличчя, розумів, чому Боб Арктор... «Ні! — подумки виправив він себе, — я завжди маю думати про нього як про Брюса. Інакше виявиться, що я забагато знаю: речі, яких я не повинен, не можу знати. Чому Брюс так захоплювався нею? Думав про неї, коли ще міг думати».
— Його дуже добре готували,— якимось, як йому здалося, страшенно загубленим голосом проказала Донна. Водночас на її обличчі з’явився смуток, від чого воно напружилося і зморщилося. — Йому довелося заплатити таку велику ціну, — частково до себе звернулася вона й відпила «Коли».
«Але немає іншої можливості, — подумав Майк, — туди потрапити. Мені це не вдасться. Це вже перевірено; подумати лише, як довго я намагався. Але вони допустять туди тільки випалену оболонку, таку як Брюс. Що не становить небезпеки. Він мусить бути... таким, як є. Інакше вони не ризикнуть. Така їхня політика».
— Влада вимагає страшних жертв, — сказала Донна.