— Страшних жертв вимагає життя.
Звівши очі, вона розлючено зиркнула на нього.
— У цьому випадку — федеральний уряд. Саме він. У тебе, у мене. У... — її голос урвався. — У того, що було моїм другом.
— Він і досі твій друг.
— Те, що від нього лишилося, — із ненавистю відрізала Донна.
«Те, що від нього лишилося, — подумав Майк Вестевей, — досі шукає тебе. Так, як може». Йому також було сумно. Проте день був хороший, люди й машини його розраджували, повітря приємно пахло. А ще існувала можливість досягти успіху; це підбадьорювало його найбільше. Вони вже так далеко зайшли. Зможуть подолати й решту шляху.
— Насправді, — мовила Донна, — я думаю, що немає нічого жахливішого, ніж принести в жертву щось або когось, живу істоту, не повідомивши її про це. Якби ж він знав. Якби ж він розумів і зголосився на це добровільно. Але... — махнула рукою вона.— Він про це не знає; і ніколи не знав. Він не був добровольцем...
— Звісно, був. Це — його робота.
— Він і гадки не мав, та й зараз не має, бо тепер у нього взагалі вже немає жодних думок. Тобі це так само добре відомо, як і мені. І він більше ніколи протягом решти свого життя не матиме жодних думок. Тільки рефлекси. І це сталося не випадково; так мало статися. Тому тепер у нас ця... погана карма. Я її спиною відчуваю. Мов мерця. Я несу на собі труп... труп Боба Арктора. Навіть якщо фактично він ще живий, — вона заговорила гучніше. Майк зажестикулював, і з помітним зусиллям Донна заспокоїлась. Люди, що сиділи за іншими дерев’яними столиками, насолоджуючись бургерами й шейками, почали з цікавістю на них поглядати.
— Що ж, — витримавши паузу, мовив Вестевей, — поглянь на це з іншого боку. Вони не зможуть допитати те, тобто того, у кого не лишилося розуму.
— Мені треба повертатися до роботи, — сказала Донна. Вона зиркнула на годинник. — Скажу їм, що, судячи з того, що ти мені розповів, усе, здається, гаразд. Принаймні на твою думку.
— Дочекайся зими, — мовив Вестевей.
— Зими?
— Це трапиться не раніше. Не думай про те, чому саме так, але так має бути; це трапиться взимку або не трапиться взагалі. Ми потрапимо туди лише тоді або не потрапимо взагалі.
«Якраз під час сонцестояння»,— подумав він.
— Тоді буде саме слушний час. Коли все помре і сховається під снігом.
— У Каліфорнії? — засміявся Майк.
— Коли настане зима в душі. Mors ontologica. Коли помре душа.
— Просто засне, — сказав Вестевей. Він підвівся. — Мені також треба йти, мушу заїхати по овочі.
Донна подивилася на нього з сумною мовчазною сповненою страждання тривогою.
— Для кухні, — м’яко пояснив Вестевей. — По моркву й латук. Овочі. «МакКойз Маркет» пожертвував для жебраків із «Нью-Пас». Вибач, що таке сказав. Я не жартував. Узагалі нічого такого не мав на увазі.
Він поплескав її по плечу, по шкірянці. І, зробивши це, подумав, що, можливо, колись, у кращі дні, цю куртку подарував їй Боб Арктор.
— Ми багато над цим працювали, — рівним спокійним голосом мовила Донна. — Я не хочу, щоб це тривало ще довго. Я хочу, щоб усе закінчилося. Іноді ночами, коли не можу заснути, я думаю, бляха, ми ще цинічніші за них. За наших ворогів.
— Дивлячись на тебе, я не бачу цинізму, — відказав Вестевей. — Хоча думаю, що насправді недостатньо добре тебе знаю. Але я дещо бачу і бачу ясно — одну з найдобріших людей, які мені траплялися.
— Моя доброта тільки ззовні, це — для людей. Теплі очі, щире обличчя, тепла, блядь, фальшива усмішка, але всередині я цинічна, і в мені повно брехні. Я не така, якою здаюся; я — жахлива,— голос дівчини лишався спокійним, говорячи, вона усміхалася. Її зіниці були розширеними, очі дивилися м’яким, позбавленим лукавства поглядом. — Але зрештою по-іншому неможливо. Хіба ні? Я давно це зрозуміла і стала такою, якою ти мене бачиш. Хоча насправді це не так вже й погано. Завдяки цьому отримуєш те, що хочеш. І такими певною мірою є всі. Справді поганим в мені є те, що я — брехуха. Я брехала своєму другу, постійно брехала Бобу Арктору. Одного разу я навіть сказала йому не вірити жодному моєму слову, і він, звісно ж, подумав, що я жартую; він мене не послухав. Але якщо я йому про це сказала, то це вже його проблеми, що він не прислухався; після того, як я йому це сказала, вже від нього залежало, вірити мені відтоді чи ні. Я його попередила. Але він забув про це, щойно я договорила, і продовжував вірити. Продовжував барижити.
— Ти вчинила так, як мусила. Зробила навіть більше.
Донна рушила геть від столика.
— Добре, тоді насправді мені поки немає про що звітувати. Окрім того, у чому ти впевнений. Тобто, що він там і що його прийняли. Вони нічого з нього не вибили у своїй... — вона здригнулася, — огидній грі.
— Саме так.
— Побачимося пізніше,— вона на мить змовкла.— Федерали не захочуть чекати до зими.
— Але це можливо лише взимку,— відказав Вестевей. — Під час зимового сонцестояння.
— Під час чого?
— Просто чекай, — мовив він. — І молись.
— Фігня це,— відказала Донна.— Я про молитву. Колись давно я молилася, багато молилася, але тепер вже — ні. Нам би не довелося робити те, що ми робимо, якби молитви допомагали. Це просто ще один обман.
— Більшість речей — обман, — коли Донна рушила геть, Майк кілька кроків пройшов услід за нею, розглядаючи її, вона йому подобалася. — Я не вважаю, що це ти зруйнувала свого друга. Мені здається, що ти так само зруйнована, така сама жертва. Просто по тобі цього не видно. Так чи інакше, вибору не було.
— Я потраплю в пекло,— проказала Донна. Раптом вона усміхнулася, широкою хлоп’ячою усмішкою. — У мене ж католицьке виховання.
— У пеклі ти купуєш «п’ятку», а, повернувшись додому, виявляєш, що це — пачка M&M’s.
— M&M’s зліплені з пташиного лайна, — відказала Донна, і раптом її не стало. Вона зникла в натовпі людей, що ходили туди-сюди; просто розчинилася. Майк тільки встиг кліпнути очима.
«Невже саме так почувається Боб Арктор? — запитав він себе. — Мабуть, що так. Щойно вона була тут, було схоже, що вона буде тут завжди; і раптом — пустка. Зникла, мов вогонь, мов повітря, мов грудка землі, що повернулася в ґрунт. Аби змішатися з рештою людей довкола. Влитися до їхнього натовпу. Дівчина, що випарувалася, — подумав він. — Чи, може, це — перетворення. Яке відбувається за її бажанням. І ніхто, ніщо не здатне її втримати».
«Я намагаюся упіймати вітер,— подумав Майк.— І Арктор так само. Марно, — вирішив він, — намагатися втримати в руках агента федерального нарковідділу. Вони — невловимі. Тіні, що зникають, щойно цього вимагає від них їхня робота. Так, наче їх ніколи й не було. Арктор, — подумав він, — був закоханий у привида з правоохоронних органів, у голограму, крізь яку звичайна людина може пройти і врешті-решт опинитися з іншого боку, на самоті. Йому так і не вдалося за неї вхопитись — за цю дівчину».
«Modus operandi Бога, — розмірковував Майк, — полягає в перетворенні зла на добро. Якщо Він існує, то робить свою справу й зараз, хоч наші очі й не здатні це сприйняти; цей процес відбувається під поверхнею реальності, і помітять його лише пізніше. Можливо, наші нащадки. Нікчеми, що не знатимуть, яку жахливу війну нам довелося пережити і яких втрат зазнати, доки не помітять примітку у якій-небудь маловідомій історичній книжці. Коротеньку згадку. Без списку загиблих.
Десь мають побудувати пам’ятник, — подумав Майк, — зі списком тих, хто поліг. І що гірше — тих, хто — ні. Хто був змушений жити після смерті. Як Боб Арктор. Це найсумніше.
А що як Донна — найманка, — міркував він. — Працює неофіційно. Такі найбільше нагадують примар. Вони здатні зникнути назавжди. Нові імена, нові місця перебування. Питаєш себе — де вона тепер? І відповідь на це... Ніде. Тому що її тут узагалі не було».
Знову всівшись за дерев’яний стіл, Майк Вестевей доїв свій бургер і допив «Колу». Зрештою, це було краще за те, чим годували їх у «Нью-Пас». Навіть якщо цей бургер був виготовлений із подрібнених коров’ячих анусів.
«Подзвонити Донні, спробувати її відшукати, заволодіти нею... Я прагну того, чого прагнув Боб Арктор, тож, можливо, воно й на краще, що його, так би мовити, більше немає. У його житті трагедія вже відбулася. Бути закоханим у безтілесного духа. Оце справді прикро. Безнадійність. Її ім’я не згадають на жодній друкованій сторінці, її ім’я не з’явиться в жодних анналах людської історії: ні місця проживання, ні імені. Вона з таких, — подумав Майк, — і саме в таких дівчат найбільше закохуєшся, такі не залишають тобі надії, бо вислизають, щойно ти їх обіймеш.