Тож, можливо, ми вберегли його від чогось гіршого, — виснував Вестевей. — І вчинивши так, належним чином використали те, що від нього лишилося. Заради хорошої і важливої мети.
Якщо нам пощастить».
— Ти знаєш які-небудь історії? — запитала якось Тельма.
— Я знаю історію про вовка, — відповів Брюс.
— Про вовка й бабусю?
— Ні, — відказав він. — Про чорно-білого вовка. Він сидів на дереві й постійно стрибав на тварин фермера. Урешті-решт фермер зібрав усіх своїх синів і всіх їхніх друзів, і вони стали довкола дерева, чекаючи, доки чорно-білий вовк не зістрибне. Нарешті вовк стрибнув на паршиву коричневу тварину, і люди поцілили в його чорно-білу шкуру.
— Ой, — мовила Тельма. — Це дуже погано.
— Але шкуру вони зберегли, — продовжив Брюс. — Вони здерли з великого чорно-білого вовка, який стрибав з дерева, шкуру і зберегли цю красу, аби їхні нащадки, ті, хто житиме після них, бачили, яким він був, і милувалися ним, його силою і розміром. І наступні покоління говорили про цього вовка і склали багато історій про його відвагу й силу, і оплакували його смерть.
— Навіщо вони його застрелили?
— Бо мусили,— сказав він.— Так і треба робити з такими вовками.
— А інші історії знаєш? Кращі?
— Ні,— відказав Брюс,— це — єдина історія, яку я знаю.
Він сидів і пригадував, як вовк насолоджувався своїм умінням вправно стрибати, тим, як його прекрасне тіло стрибало знову й знову, але тепер цього тіла не стало, його підстрелили. Заради вбогих тварин, яких, так чи інакше, заб’ють і з’їдять. Тварин, які не мали сили, які ніколи не стрибали, чиїми тілами ніхто не пишався. Хоча, з іншого боку, ці тварини могли животіти й далі. А чорно-білий вовк ніколи не скаржився; він нічого не сказав, навіть коли його підстрелили. Його пазурі й далі глибоко впивалися у здобич. Без жодної мети. Він просто так жив, і йому це подобалося. Для нього це був єдиний можливий шлях. Його єдиний спосіб життя. Єдине, що він знав. І його вбили.
— А ось і вовк! — вигукнула Тельма, незграбно стрибаючи довкола. — У-у-у, у-у-у!
Вона хотіла щось схопити, але схибила, і Брюс із жахом помітив, що з нею щось негаразд. Збентежившись і здивувавшись, як таке може бути, він уперше побачив, що Тельма — каліка.
— Ти не вовк, — сказав він.
Але шкандибаючи і пересуваючись навпомацки, вона і далі спотикалась; її каліцтво не зникало. Брюс запитував себе, як...
...могло існувати щось настільки сумне. Він рушив далі.
За його спиною Тельма продовжувала бавитися. Вона перечіплялася й падала. «Цікаво, що вона відчуває?» — подумав Брюс.
Він сунув коридором у пошуках пилососа. Йому сказали, що він мусить ретельно пропилососити велику гральну кімнату, де діти проводили більшу частину дня.
— По коридору праворуч,— мовила якась людина. Це був Ерл.
— Дякую, Ерле,— відказав Брюс.
Прийшовши під зачинені двері, він почав стукати, а тоді відчинив їх.
Усередині стояла стара жінка з трьома гумовими м’ячами, вона намагалася ними жонглювати. Стара повернулася до Брюса, сиве розпатлане волосся спадало їй на плечі, вона усміхалася до нього, проте фактично не мала зубів. На ній були короткі білі шкарпетки й тенісні туфлі. Він побачив запалі очі: запалі очі, усмішка, порожній рот.
— Можеш так? — прохрипіла стара й підкинула всі три м’ячі у повітря. Вони впали, вдарившись об неї і поскакавши підлогою. Відпльовуючись і регочучи, стара нахилилася по них.
— Не можу,— відказав Брюс, завмерши в збентеженні.
— Я — можу, — худа стара істота, у якої під час рухів тріщали кістки рук, підняла м’ячі й скосила погляд, намагаючись усе зробити правильно.
Коло дверей з’явилася ще одна людина і стала поруч із Брюсом, також спостерігаючи.
— Як довго вона тренується? — поцікавився Брюс.
— Досить довго, — відказала людина, що стояла поруч. — Спробуй знову. Тобі вже майже вдається!
Стара заквоктала й нахилилася, нишпорячи руками по підлозі, знову збираючи м’ячі.
— Ще один — ось там,— сказала людина біля дверей. — Під нічним столиком.
— О-о-о-ох! — прохрипіла стара.
Вони спостерігали, як вона намагається знову й знову, підкидає м’ячі, підбирає їх, ретельно націлюючись, тримає рівновагу, підкидає їх високо в повітря, а тоді горбиться, коли м’ячі падають на неї, іноді вдаряючи по голові.
Людина, що стояла поруч із Брюсом, проказала:
— Донно, тобі краще піти помитися. Ти — брудна.
— Це — не Донна. Хіба це Донна? — запитав ошелешений Брюс. Він поглянув на стару, і йому стало дуже страшно; коли стара поглянула на Брюса у відповідь, у її очах стояло щось на кшталт сліз, проте вона реготала; вона зареготала й жбурнула свої три м’ячі в нього, сподіваючись поцілити. Брюс ухилився.
— Ні, Донно, не роби цього,— сказала їй людина коло дверей.— Не жбурляй м’ячі в інших. Просто намагайся зробити так, як ти бачила по телевізору, ти ж знаєш — підбери їх і знову підкинь. Але спершу піди помийся; ти смердиш.
— Добре, — погодилася стара і, дещо зсутулившись, поспішила геть. Три гумові м’ячі вона залишила кататися підлогою.
Людина, що стояла поруч із Брюсом, зачинила двері, і вони разом рушили коридором.
— Скільки часу тут перебуває Донна? — запитав Брюс.
— Довго. Ще до мене була, а я прийшов шість місяців тому. Жонглювати вона почала приблизно тиждень тому.
— Тоді це — не Донна, — сказав Брюс. — Якщо вона тут так давно. Бо я потрапив сюди лише минулого тижня.
«І, — подумав він, — Донна привезла мене сюди на своєму MG. Я пам’ятаю, бо нам ще довелося зупинятися, щоб залити в радіатор води. І тоді вона мала чудовий вигляд. Сумні очі, чорнява, тиха, з гарною фігурою під вузькою шкірянкою, у чоботях, із сумочкою, на якій гойдалася кроляча ніжка. Така, як завжди».
Після цього Брюс продовжив пошуки пилососа. Він почувався набагато краще. Проте не розумів чому.
15
— Можна я працюватиму з тваринами? — запитав Брюс.
— Ні, — відказав Майк. — Думаю, я влаштую тебе на одну з наших ферм. Хочу, щоб упродовж деякого часу ти спробував попрацювати з рослинами, кілька місяців. На відкритому повітрі, де зможеш торкатися землі. З усіма цими ракетами, космічними кораблями, супутниками ми зробили стільки спроб доторкнутися до неба. Я ж хочу, щоб ти спробував доторкнутися до...
— Я хочу мати справу з чимось живим.
— Ґрунт — живий, — пояснив Майк. — Земля й досі жива. Вона тобі допоможе найкраще. Маєш який-небудь досвід сільськогосподарських робіт? Саджання, вирощування, збирання врожаю?
— Я працював в офісі.
— Відтепер працюватимеш надворі. Якщо твій розум повернеться, це має відбутися природно. Ти не можеш змусити себе знову мислити. Можеш лише працювати, сіяти й орати на наших, — як ми їх називаємо, — овочевих плантаціях або знищувати шкідників. Ми їх багато знищуємо, винищуємо комах спеціальними інсектицидами. Але ми застосовуємо їх дуже обережно. Інсектициди можуть завдати більше шкоди, ніж принести користі. Можуть отруїти не лише насіння й землю, а й людину, котра ними користується. Виїсти їй мозок, — і додав, — як колись виїли тобі.
8