— Добре,— відказав Брюс.
«Тебе облили інсектицидом, — подумав Майк, дивлячись на нього, — і тепер ти перетворився на жука. Облий отрутою жука — і він помре; облий людину, її мозок, — і вона перетвориться на комаху, що тріскоче й дзижчить, вічно перебуваючи в замкненому колі. Машина з рефлексами, мураха. Що лиш повторює останнє дане їй завдання.
До його мозку більше не потрапить нічого нового, — міркував Майк, — бо й мозку вже немає.
А разом із мозком зникла й особа, яка в ньому колись була. Особа, з якою я ніколи не був знайомий.
Хоча, можливо, якщо його помістити в потрібне місце, поставити в належну позицію, він усе ще зможе опустити очі й роздивитися землю. І зрозуміти, що це — воно. І посадити у землю щось живе, щось відмінне від нього. Щоб воно виросло.
На що сам він, або воно, більше не здатне: ця істота поруч зі мною вже померла і більше не здатна рости. Вона може лише поступово розкладатися, доки те, що від неї зосталося, також не відімре. І тоді ми його звідси вивеземо.
Для мерця, — подумав Майк, — майбутнього не існує. Зазвичай — лише минуле. А для Арктора-Фреда-Брюса немає навіть минулого; лише теперішнє».
Поруч із ним у кабіні автомобіля «Нью-Пас» посміювалася зсутулена людина. Її тішив рух машини.
«Цікаво,— подумав Майк,— чи це „Нью-Пас“ зробив з Брюсом таке. Навмисне дав йому препарат, щоб зробити таким — зробити таким, аби врешті-решт повернути його собі?
Щоб будувати, — розмірковував він, — свою цивілізацію посеред хаосу. Якщо це й справді „цивілізація“».
Майк не знав. Він недостатньо довго пробув у «Нью-Пас»; їхні цілі, як одного разу сказав йому виконавчий директор, йому розкриють лише після того, як він пропрацює тут ще два роки.
Їхні цілі, за словами виконавчого директора, не мали нічого спільного з реабілітацією наркозалежних.
Звідки надходило фінансування «Нью-Пас», не було відомо нікому, окрім Дональда, виконавчого директора. Гроші були завжди. «Що ж, — подумав Майк, — виробництво Препарату С приносить великий прибуток. На різних віддалених від міста фермах, у маленьких майстернях, у кількох установах, які називалися „школами“. Прибуток від виготовлення, розповсюдження і зрештою від продажу. Достатньо принаймні для того, щоб забезпечити „Нью-Пас“ платоспроможність та зростання — і навіть більше. Достатньо для досягнення різних кінцевих цілей».
Залежно від того, чого прагнув «Нью-Пас».
Йому і Комітету боротьби з наркотиками Сполучених Штатів Америки було відомо те, чого більшість, навіть поліція, не знали.
Препарат С, як і героїн, мав природне походження. Він не був синтезований у лабораторії.
Тож він мав на увазі доволі багато, коли думав, як він часто робив, що усі ці прибутки були здатні забезпечити «Нью-Пас» платоспроможність і зростання.
«Живі,— міркував він,— ніколи не мають служити потребам мертвих. Однак мертві,— він поглянув на Брюса, на порожню оболонку, що сиділа поруч,— за можливості мають служити живим.
Це, — вирішив Майк, — закон життя.
І якби мертві могли відчувати, то почувалися б краще завдяки цьому.
Ці мертві, — подумав Майк, — котрі досі спроможні бачити, навіть якщо й нічого не розуміють: вони — наші камери».
16
На кухні під раковиною поміж коробок із милом, щітками й відрами Брюс знайшов маленьку кістку. Вона нагадувала людську, і він подумав, чи це не рештки Джеррі Фебіна.
Це змусило його пригадати випадок, який трапився дуже давно. Колись він жив із двома чуваками, і часом вони жартували, що в них під раковиною живе щур на ім’я Фред. І коли одного разу в них зовсім закінчилися гроші, вони сказали друзям, що змушені були з’їсти бідного старого Фреда.
Можливо, це була одна з його кісток, щура, що жив під їхньою раковиною, якого вони вигадали, щоб той склав їм компанію.
Він почув розмову в кімнаті для відпочинку.
— Цей чувак був ще більш кінченим, ніж здавався. Принаймні я так вважаю. Якось він поїхав до Вентури, подолавши весь шлях лише для того, щоб відшукати старого друга поблизу Охаю. Він одразу впізнав його будинок, навіть не подивившись на номер, зупинився й запитав у людей, чи не можна побачитися з Лео. «Лео помер. Шкода, що ви не знали». І тоді цей чувак каже: «Добре, тоді заїду в четвер». І поїхав назад на узбережжя, думаю, в четвер він знову вирушив на пошуки Лео. Як тобі таке?
Попиваючи каву, Брюс слухав далі.
— ...виходить, у телефонному довіднику лише один-єдиний номер; ти дзвониш на нього, щоб порозмовляти з ким завгодно. Він написаний на кожній сторінці... Я кажу про суспільство кінчених наркоманів. І в гаманці в тебе також цей номер, цей номер написаний на різних папірцях і картках, і під ним — різні люди. А якщо ти забув цей номер, то взагалі не можеш ні з ким зв’язатись.
— Можна подзвонити в Довідку.
— Це той самий номер.
Брюс слухав; це було цікаво, місце, яке вони описували. Дзвониш, а номер недійсний, а якщо й працює, то тобі кажуть: «Перепрошуємо, ви набрали неправильний номер». Набираєш цей номер ще раз — і лише тоді потрапляєш до того, кому намагався додзвонитись.
Якщо ж людина йшла до лікаря, — а лікар був лише один і спеціалізувався на всіх хворобах, — ліки для всіх були однакові. Після того як лікар ставив тобі діагноз, він виписував ліки. Ти ніс папірець до аптеки, однак аптекар ніяк не міг прочитати, що написав лікар, тому давав тобі єдину пігулку, яку мав, і це був аспірин. Він виліковував тебе від чого завгодно.
Коли ти порушував закон, то закон був лише один, і всі постійно його порушували. Коп щоразу сумлінно все записував: який закон ти порушив, за яких обставин, — і це завжди було одне й те саме. І покарання було одне — як за перехід вулиці в недозволеному місці, так і за державну зраду: покаранням була смертна кара, і був рух, що боровся за її відміну, але скасувати її було неможливо, оскільки в такому разі за, наприклад, перехід вулиці в недозволеному місці взагалі не було б жодного покарання. Тож смертна кара лишилася, і зрештою все суспільство підсіло на наркоту й вимерло. Тобто ні — не підсіло — вони вже й так були нарколигами. Люди вимерли одне за одним, порушуючи закон і від цього типу помираючи.
«Думаю, коли вони почули, — подумав Брюс, — що останній із них помер, ці люди сказали: „Цікаво, якими вони були? Що ж, у такому разі заїдемо в четвер“». Хоч він і не був упевнений, утім, засміявся, а коли проказав це вголос, засміялися всі, хто був у кімнаті для відпочинку.
— Дуже добре, Брюсе, — сказали вони.
Згодом ця фраза перетворилася на своєрідний мем; коли хтось у «Самарканд-Гауз» чогось не розумів або не міг знайти те, за чим його послали, наприклад, рулон туалетного паперу, він казав: «Ну тоді, думаю, я зайду в четвер». Цю вигадку приписали Брюсу. Це була його власна фраза. Щось схоже на фрази, які постійно щотижня повторюють коміки на телебаченні. Ця фраза прижилася в «Самарканд-Гауз», і для всіх них вона щось означала.
Пізніше, коли одного вечора вони грали в Гру і по черзі дякували одне одному за щось, що той приніс у «Нью-Пас», наприклад, за Ідеї. Брюсу подякували за те, що він приніс гумор. Він приніс із собою здатність сміятися, незважаючи на те, як погано йому було на душі. Усі, хто сидів у колі, заплескали у долоні, і, піднявши очі, Брюс побачив низку усмішок, у кожного в очах світилося схвалення, і звук їхніх оплесків ще впродовж деякого часу лишався з ним, у його серці.
17
Під кінець серпня того року, через два місяці після прибуття до «Нью-Пас», його перевели на фермерське господарство в долині Напа, розташованій у сільській місцевості на півночі Каліфорнії. У країні вина, там, де були найкращі виноградники Каліфорнії.
Наказ на переведення підписав Дональд Абрамз, виконавчий директор Фундації «Нью-Пас». Із подачі Майкла Вестевея, працівника центру, котрий виявив особливе зацікавлення щодо того, як можна було допомогти Брюсу. Особливо зважаючи на те, що Гра не дала жодних результатів. Фактично, вона йому лише нашкодила.