Меч Долі.
Він лежав горизонтально у центрі кімнати на залізних зубцях, наче спокушаючи. Точно так само, як і в часи, коли він ще був хлопчиськом, Маꥳл підійшов до Меча і обійшов його, уважно вивчаючи поглядом. Меч Долі. Легендарний меч, джерело сили та влади над усім його королівством, від одного покоління до іншого. Той, хто зможе підняти його, стане тим Єдиним Обраним, кому судилося правити королівством усе життя, звільнити королівство від усіх загроз, у Кільці та поза ним. Це була прекрасна легенда, яку він пам’ятав з дитинства. Коли його було названо наступником короля, він також пробував підняти цей Меч. Усі королі до нього не змогли підняти його. Але він був упевнений, що впорається. Він був упевнений, що він і є той Єдиний.
Але він помилявся. Як і всі Маꥳли перед ним. І ця поразка затьмарила його володарювання.
Він уважно розглядав його довге лезо, зроблене з таємничого металу, склад якого ніхто не міг розгадати. Походження меча було ще менш зрозумілим. Ходили чутки, що він виринув з землі під час землетрусу.
Розглядаючи його, він ще раз пережив біль поразки. Він може бути хорошим королем, але він не Єдиний. Його люди знали про це. Його вороги знали про це. Він може бути добрим королем, але що б він не робив, він ніколи не буде Єдиним.
Маꥳл підозрював, що якби він був Єдиним, при дворі було б менше безладу, менше змов. Його власні люди довіряли би йому більше, а вороги навіть не думали би нападати. Якась частина його хотіла, щоб меч просто зник, а з ним і легенда. Але він знав, що так не буде. Це було прокляття, але одночасно і влада, і легенда. Сильніша навіть за армію.
Дивлячись на меч у тисячний раз, Маꥳл вкотре задавався питанням, хто ж це буде. Хто з його роду зможе опанувати його? Споглядаючи меч, він думав над своїм завданням назвати спадкоємця, який буде обраний долею підняти його.
“Його лезо важке”, – пролунав голос.
Маꥳл розвернувся, здивований, що має кампанію у цій маленькій кімнаті.
Там, у дверях, стояв Аргон. Маꥳл впізнав його голос ще до того, як побачив його. Він був одночасно злий, що той не з’явився раніше і щасливий бачити його зараз.
“Ти спізнився”, – сказав Маꥳл.
“Твоє відчуття часу не відноситься до мене”, – відповів Аргон.
Маꥳл розвернувся до меча.
“Ти коли-небудь думав, що я зможу його підняти?” – задумливо спитав він. – “У день, коли я став Королем?”
“Ні”, – категорично відповів Аргон.
Маꥳл повернувся і втупився у нього.
“Ти знав, що я не зможу. Ти бачив це, чи не так?”
“Так”.
Маꥳл міркував.
“Мене лякає, коли ти відповідаєш прямо. Це не схоже на тебе”.
Аргон стояв мовчки, і Маꥳл зрозумів, що він більше не зронить і слова.
“Сьогодні я назву свого наступника”, – сказав Маꥳл. – “Мені здається, що непотрібно називати спадкоємця у цей день. Це забирає радість короля від весілля його дитини”.
“Можливо, радість має бути стриманою”.
“Але мені залишилось царювати ще стільки років”, – виправдовувався Маꥳл.
“Можливо, не так багато, як ти думаєш”, – відповів Аргон.
Маꥳл примружився, розмірковуючи. Що він хотів сказати?
Але Аргон не додав ні слова.
“Шість дітей. Кого мені обрати?” – поцікавився Маꥳл.
“Навіщо питати мене. Ти вже зробив свій вибір”.
Маꥳл подивився на нього. “Ти багато бачиш. Так, це правда. Але мені цікава твоя думка”.
“Я думаю, ти зробив мудрий вибір”, – відповів Аргон. – “Але пам’ятай: король не може правити з могили. Незалежно від того, кого обрав ти, доля завжди робить свій вибір сама”.
“Чи житиму я, Аргоне?” – серйозно спитав Маꥳл. Це питання турбувало його з тих пір, як він прокинувся попередньої ночі серед нічного кошмару.
“Минулої ночі мені снилася ворона”, – додав він. – “Вона прилетіла і вкрала мою корону. Тоді інша схопила мене і потягла геть. Коли вона несла мене, я бачив під собою своє королівство. Воно стало чорне. Безплідне. Пусте”.
Він підняв очі до Аргона. Його очі були мокрі.
“Чи був це сон? А чи щось більше?”
“Сни завжди – це щось більше, чи не так?” – сказав Аргон.
Маꥳла охопила порожнеча.
“Де криється небезпека? Скажи мені лиш це”.
Аргон підійшов ближче і витріщився в очі Маꥳлу, якому стало моторошно.
Він нахилився і прошепотів: