Міріам послала звістку моєму синові про те, що я — в Кані, й одержала відповідь, що він буде на весіллі й сидітиме, як і належить, поруч із матір’ю. Я подумала, що тоді ми і зможемо поговорити. Я заспокоїлась і задрімала з дороги, і спала дуже міцно. Міріам знову і знову переказувала історію Лазаря. Я була готова до відвертої розмови з сином, була готова ховати його в домі Міріам, доки все не заспокоїться, доки людей не зацікавлять нові події, і тоді ми зможемо тихенько прослизнути назад до Назарета. Уночі проти весілля я помітила, що зазвичай тихі вулиці довкола будинку Міріам гудуть від тупотіння і шуму голосів. Усю ніч я слухала, як чоловіки вільно ходять, сміються, говорять, кличуть одне одного, борюкаються, бігають туди-сюди.
А ще того вечора, перш ніж ми лягли спати, до будинку натовпилося багато людей, і всі, перериваючи одне одного, розповідали про наречену, про те, які щедрі дари вона одержала, яке вбрання вона одягне на весілля. Багато було розмов і про родичів нареченого: нібито вони й досі не можуть домовитись, як має проходити весілля. Я мовчала, але відчувала, що перебуваю в центрі уваги, що декотрі прийшли просто повитріщатися на мене і побути поруч. За першої ж нагоди я пішла допомагати на кухні. Коли я повернулася з тацею, аби зібрати порожні кухлики, то на секунду затрималась у дверях і стояла там, у напівтемряві, ніким не помічена. Я почула, як Міріам і ще одна жінка знову розповідають решті історію Лазаря.
І раптом я зрозуміла, що, судячи з розмов, ніхто з тих, хто прийшов, сам нічого не бачив. Пізніше, коли ми з Міріам залишились самі, я спитала, чи була вона там, і вона сказала: «Ні», але що їй усе докладно переповіли люди, котрі бачили все це на власні очі. Помітивши, як я змінилась на обличчі, вона підійшла до вікна, зачинила віконниці й стишила голос.
— Я знаю, що Лазар помер. Не сумнівайся. І що він чотири дні пролежав у могилі, це теж точно. А зараз він живий, і завтра прийде на весілля. Але є ще одна дивина. Ніхто не знає, що іще трапиться. Ходять чутки про те, що готується якийсь бунт. Хтось каже, що римляни хочуть повалити вчителів закону, а хтось — що це вчителі підбурюють народ проти римського правління. А може, ніякого бунту й не буде, а можливо, буде бунт проти всіх і вся, і навіть проти самої смерті.
І вона повторила: «Навіть проти самої смерті». Від її слів я заціпеніла.
— Навіть проти самої смерті, — знову сказала вона, — можливо, Лазар — це тільки початок. Зараз він — живий, удома з сестрами, але можу заприсягтися, що тиждень тому він був мертвий. Можливо, це — те, чого ми чекали, і тому збирається народ, і так гамірно ночами.
Наступного ранку на кухні ми дізналися, що Марта, Марія і Лазар прийдуть до Міріам, щоб разом іти на свято. Нам сказали, що Лазар іще слабий, і сестри бачать, як люди його бояться.
— Він знає таємницю, не доступну нам, — сказала Міріам. — Його дух устиг прижитись у новому світі, і люди бояться того, що він може розповісти, бояться того, що він знає. Сестри не хочуть іти з ним на весілля самі.
Я одяглась особливо ретельно. Було жарко, через те віконниці не відчиняли. Повітря в кімнаті було вологим і задушливим, ворушитись не хотілось. Ми з Міріам кілька разів залишалися на самоті, але почувалися ніяково, не піднімалися зі стільців і не розмовляли. Ми обидві чекали, коли вони прийдуть. Кілька разів, почувши якісь звуки, ми з острахом зводили очі одна на одну, передчуваючи недобре. Жодна з нас не уявляла, що буде, коли Марта і Марія заведуть у кімнату свого брата. Час ішов — і напруга зростала. Кінець кінцем, від нерухомості, спеки і тиші я заснула. Розбудила мене Міріам. Вона прошепотіла: «Прийшли нарешті».
Сестри були вродливішими, ніж зазвичай. Вони урочисто ввійшли до задушливої кімнати, наблизились, і я побачила, скільки в них благородства, рішучості і наполегливості, неначе те, що сталося, відмітило їх якимось особливим знаком. Це відчувалось у їхніх повних гідності манерах, у світлих, сяючих усмішках. Коли вони підійшли, я зрозуміла, що вони вважають мене причетною до того, що сталося, хочуть доторкнутися до мене, обійняти, подякувати, наче я допомогла воскреснути їхньому братові.
Лазар постояв у дверях, а потім повільно пройшов до кімнати. Він зітхнув, і всі ми подалися до нього, і цієї миті, саме тепер, у мене і, думаю, у будь-кого з’явилась єдина можливість спитати у нього. Напівтемна кімната, нерухомість повітря і те, що всі ми, всі четверо, уміли мовчати, надавало нам можливість поставити питання. У ці кілька секунд кожна з нас могла запитати його про наповнену душами прірву, де він побував. Що там: непроглядна, всепоглинаюча темрява чи світло? Що там: вічне неспання, марення чи глибокий сон? Що там: голоси, чи тільки мовчання, чи інші звуки — скрапування води, зітхання, відлуння? Чи впізнав він когось? Чи зустрівся зі своєю матір’ю, яку ми всі так любили? Чи він пам’ятав про нас у своїх мандрах? Чи були там кров і біль? Що там: тьмяний сірий пейзаж чи червона долина, оточена скелями, чи ліси, чи пустелі, чи суцільна імла? Чи там страшно? Чи хотілось йому повернутися назад?