Якоїсь миті я помітила, що гостей стало ще більше і вся увага прикута до нашого столу, а не до столу наречених. Я помітила, як Марта і Марія попід руки вивели, майже винесли, Лазаря, помітила, що душитель і досі тут, але тепер я старанно уникала його погляду. І тоді здійнявся галас, що не вистачає вина, і кількоро людей підійшло до нас. Ці гості прийшли недавно, вони були збуджені, на їхніх обличчях читалися віра і благання, а в голосах звучали істеричні нотки. Люди ще голосніше стали викрикувати, що не вистачає вина, звертаючись чомусь до мене, наче я могла чимось допомогти. Я пильно подивилася на них, маючи надію збентежити, та вони кричали все голосніше, і тоді я зробила вигляд, що не чую. Можливо, я й випила кілька ковтків вина, але мені було все одно, закінчилось воно чи ні. Я подумала, що декотрим із людей, які стояли біля нашого столу, вина вже і так досить. Та мій син підвівся і попросив своє оточення принести шість кам’яних посудин із водою. Їх приволокли з дивовижною швидкістю. Я не знаю, чи була в усіх них вода, чи в якомусь із них було вино, та в тому, що стояв біля мене, точно була вода. Почався галас і безлад, ніхто не зрозумів, що сталося, поки не почулися голоси: «Він перетворив воду на вино!» Гості просили нареченого і його батька підійти і покуштувати нового вина, і один із них сказав, що дуже дивно і незвичайно для господаря берегти добре вино наостанок. Звідусіль почулися схвальні вигуки, і всі почали захоплено плескати в долоні.
Ніхто не помітив, що я не поділяла загального захвату. Але якимось чином колотнеча навкруги зачіпала й мене, наче моя присутність допомогла перетворити воду на вино. Коли хвилювання вляглося і більшість гостей посідали на місця, я наважилась заговорити ще раз. Я збиралася повторити те, що вже казала, але зробити це більш переконливо й наполегливо.
— Ти — в страшній небезпеці, — почала я, але тут-таки змовкла, бо побачила, що всі слова є марними. Я швидко встала, наче хотіла відійти тільки на хвилинку, вийшла з кімнати і пішла до будинку Міріам. Я взяла свої речі і рушила назад до Назарета.
Тоді мені здавалося, що нічого гіршого бути вже не може — коли я підійшла туди, де сподівалася побачити караван, що прямував би додому, ніякого каравану не було. Спитати було ні в кого, ніякого накриття не було теж. І тому я залишилася чекати там під палючим сонцем. Згодом я помітила маленьке деревце і сіла в його тіні, та коли пустився дощ, деревце не врятувало. Небо було таким синім, день — таким спекотним, що різкої зміни погоди я зовсім не очікувала. Почалася злива, повіяв вітер. Мені не було куди сховатися. Я зробила, що змогла: накрилась і скулилась клубком під деревом. Довелося довго чекати. Потроху почали збиратися люди, хоча дощ і грім не припинялися. Хтось сказав, що караван буде, та іншого місця, щоб його дочекатися, нема. І я залишилася, хоч і промокла до нитки, іншого вибору в мене не було. Я знала, що в моєму мішку лежить суха одежа, і сподівалась переодягтися, коли скінчиться дощ. Чекати довелося всю ніч. Я не була голодна — бо там був торговець їжею. Поступово дощ ущух, я змінила одяг і, мабуть, заснула. Прокинулась я від реву худоби та людських голосів. Вирушили ми вже перед світанком. Я не знала, що робитиму вдома, але на початку свого шляху думала, що в мене немає вибору. Насправді вибір був, був завжди, від тієї самої хвилини, як я встала з-за столу: я могла повернутись.
Ми йшли і йшли, і часом я замислювалась, чи не повернутись мені, чи не попросити зупинитися, чи не дочекатися зустрічного каравану, з котрим можна піти назад, туди, звідки я втекла. Навіщо? Для чого? Можливо, щоб бути там і бачити те, що бачили інші. Можливо, аби бути поруч — коли мені дозволять бути поруч. Ні про що не питати. Просто дивитися. Знати. Тоді я не могла висловити свої почуття. Та ці думки не полишали мене всю дорогу. Ми рухались уже доволі довго, і я зрозуміла, що пора зважуватись. Під час однієї зупинки я побачила вдалині зустрічний караван, із яким могла б повернутись, але коли він наблизився, вирішила не проситися з ними. Я пройду до кінця, повернуся додому.
Я думала, що повернуся в тишу власного дому, де мене ніхто не турбуватиме. Я спробувала викинути з голови все, що бачила і чула. Я повернулася до звичного життя: зранку, як завжди, молилась, потім ішла по воду, годувала худобу, працювала в саду і раз на кілька днів виходила набрати трісок і дров для печі. Мені потрібно було дуже мало. Спекотними днями я сиділа сама в затемненій кімнаті й не відчиняла дверей, коли хтось стукав. Я не відчинила, навіть коли прийшли троє старійшин із синагоги і почали кликати мене і голосно грюкати в двері. Коли наставала ніч, я лягала в ліжко й інколи засинала. Мало-помалу я зрозуміла, що мій дім виділяють серед інших, що за мною слідкують, дивляться, як я доглядаю кіз, годую курей. Коли я йшла по воду, люди біля криниці розступались, пропускали мене з моїм посудом, не казали ні слова в моїй присутності. Коли я тихенько заходила в синагогу, жінки відсувалися, поступаючись мені місцем, і ніколи не сідали поруч. Але дехто все ж таки зі мною заговорював, і тоді я дізнавалася новини. Це був дивний час, коли я намагалась не думати, не давати волі уяві, не мріяти і навіть не згадувати, але думки приходили, як непрошені гості, і вимагали часу, часу, який потрібен, аби перетворити беззахисне немовля на маленького хлопчика, з усіма його страхами, невпевненістю і дитячою жорстокістю, а потім — на юнака, вже майже чоловіка, з власними словами, думками і таємними почуттями.