Я надягла плащ, як він і велів. Коли треба було щось сказати, говорила тихо. Я розшукала караван, що прямував до Кани, і вирушила з ним. Ішла, тримаючись поміж людей, зупинялася, коли всі зупинялись, намагалася не привертати до себе уваги. Всі говорили набагато сміливіше, ніж зазвичай, лаяли римлян, фарисеїв, старійшин, навіть сам Храм, закони і податки. Жінки галасували не менше за чоловіків, наче настали нові часи. Поступово розмови звернули на дива, що їх робив мій син і його послідовники, і багато хто мріяв приєднатися до них чи хоча б дізнатися, де вони зараз.
Невідворотне вже тиснуло на мене. Часом я забувалась і думала про інше, але мета моєї подорожі завжди була зі мною — то виплигувала нізвідки, наче налякана тварина, то підкрадалася повільно і підступно, вповзала, наче отрутна гадюка. На одному з нічних привалів я блукала під засіяним яскравими зорями небом і раптом подумала, що скоро зорі померкнуть, нічна пітьма зробиться зовсім непроглядною, і весь світ зміниться, але тут-таки зрозуміла, що зміниться він лише для мене й небагатьох моїх знайомих, що тільки ми будемо дивитись у нічне небо і бачити лише безпросвітну темряву. Зорі будуть здаватися нам підробкою, якоюсь насмішкою, ніби вони також збиті з пантелику, як і ми самі, здаватимуться лише залишками чогось уже давно минулого, а їхнє світло — благанням без відповіді. Мабуть, я інколи все ж засинала, але скоро вже не стало ні хвилини — ні вдень, ні вночі, коли б я не думала про мету своєї подорожі. Ця думка відсторонила всі інші.
До Міріам уже дійшли чутки, і з її переляканого погляду я зрозуміла, що вона не хотіла мені про це казати. Я сказала, що усе вже знаю. Через те й прийшла. Та мої слова її не заспокоїли. Вона стояла в дверях, а я — на вулиці, і раптом я зрозуміла, що мене не впустять, що насправді вона просто заступає мені вхід.
— Що тобі відомо? — спитала я.
— Мені відомо, що вони готують облаву на всіх його друзів і послідовників, — сказала вона.
— Тобі страшно?
— А тобі не було б?
— Хочеш, аби я пішла?
Вона не стала віднікуватись.
— Так.
— Прямо зараз?
Вона кивнула, і вираз її обличчя, поза і весь її вигляд цієї хвилини сказали мені більше, ніж я дізналася про неї за все життя. Я зрозуміла, що наштовхнулася на щось абсолютно безжальне, темне і зловісне, яке не вкладалося в голові. Мені здалося, що мене зараз схоплять, прямо біля дверей, і потягнуть, щоб ніколи вже не випустити на волю. Тут я все зрозуміла і не зойкнула лише тому, що була певна: Міріам зуміє змусити мене замовкнути. Натомість я подякувала їй і пішла. Я знала, що ми більше ніколи не побачимося. Прямуючи до будинку Марти і Марії, я була готова до того, що мене не пустять і туди.
Сестри мене вже чекали. Лазар знову лежав у затемненій кімнаті, він і досі не міг розмовляти. Він раз у раз стогнав і скрикував уві сні, наче в потойбічному світі дізнався таке, чого словами вимовити не можна. Марта сказала, що на світанку всі прокинулися від його нелюдського виття. Я розповіла Марті з Марією про прихід Марка і про те, як мене зустріла Міріам. Я пояснила, що за мною можуть стежити і що готова одразу ж від них піти. Вони відповіли, що за їхнім будинком теж, швидше за все, наглядають і що одній з них треба буде залишитись, але вони вже вирішили, що коли я з’явлюсь і попрошу допомоги, Марія проведе мене до Єрусалима — ми нишком вислизнемо вночі. Навіть якщо за нами слідкують, то нам нічого не залишається, окрім як спробувати відірватися від переслідувачів. І тут я зрозуміла, що сестри не в усьому дійшли згоди. Марта сказала, що його має судити Пілат, а потім народові запропонують зробити вибір, відпускати його чи ні, але, за її словами, старійшини вже все вирішили і вибір народу нічого не змінить. І римляни, і старійшини хочуть його смерті, але бояться заявити про це відкрито.
Марія заперечила, що неодмінно щось станеться, і всі рішення та передбачення не матимуть сенсу, що настає кінець світу, і ці дні будуть останніми, але водночас — початком чогось нового. Її слова дали мені надію, що ми зможемо втекти, неважливо куди. Я уявила, як веду свого сина крізь натовп, покірливого, сумирного і чомусь наляканого, як він тихо йде з опущеними в землю очима, а його послідовники розбіглися. Та Марта сказала, що священики попіклувалися, щоб на площі були їхні люди, котрим наказано вимагати звільнення злодія Варавви, і вони так і зроблять. Мого сина не звільнять.
— Його вже схопили, — сказала Марта, — і вже вирішили, що з ним робити.
Тепер сестри незмигно дивилися на мене, боячись договорити до кінця.