Пілат і досі стояв на балконі, один, а збоку — двоє чиновників. Цього разу я почула відповідь натовпу, вона була злагодженою і прокотилась майданом, як хвиля.
— Нам не вільно карати смертю. — І з того, як це прозвучало, стало ясно, що про все це насправді було домовлено раніше. Я не могла собі уявити, що таке можливо. Потім Пілат зник у будинку, і настрій на площі змінився, галас і розмови стихли, і я відчула, як щось сталося, як усі напружено дивляться на балкон. Я відчула: натовп жадає крові. Це було видно з виразу облич, зі стиснутих зубів, зі збудженого блиску очей. Багато облич потемніло, обернулося на чорну порожнечу, і щоб чимось її заповнити, їм потрібні були жорстокість, біль, крики страждання. Тепер, коли вони одержали дозвіл, їм хотілося лише виплеснути свою лють. Із покірного чужій волі натовпу вони перетворилися на збіговисько безумців, які прагнули крові: їм не потрібно було нічого, крім нелюдських волань, розірваної плоті та роздроблених кісток.
Доки ми покірно чекали, я спостерігала, як ця жага переходить від одного до іншого і поступово охоплює всіх на майдані, наче гнана серцем кров проникає в усі частини тіла.
Коли Пілат знову вийшов на балкон і заговорив, люди слухали його, але ті слова вже не мали значення.
— Я ніякої провини не знаходжу в ньому, — сказав він. — Є ж у вас звичай, щоб я одного відпускав вам на Песах: чи хочете, відпущу царя юдейського?
Юрба була уже готова і прокричала у відповідь:
— Не його, а Варавву!
Тоді з’явився розбійник Варавва, і його відпустили під загальне схвальне ревіння. А потім звідкись пролунав крик, і ті, що стояли попереду, змогли побачити щось, чого нам видно не було, всі нетерпляче заворушилися, ще більше людей сипонуло на майдан, так що ми втрьох опинились уже не скраю, а майже всередині. Ми мовчали, намагаючись залишитись непоміченими. Тепер ніхто не зводив очей з балкона, всі знали, що зараз відбудеться, і лише чекали того страшного задоволення.
І ця мить настала — народ дружно йойкнув, висловлюючи своє захоплення, оторопіння й нетерпіння, але й цього було замало, загальне зітхання тут-таки змінилося вигуками, галаканням, вереском і свистом, тому що на балконі в оточенні солдатів, із залитим кров’ю обличчям і в терновому вінці, що вп’явся йому в лоба, з’явився мій син. На ньому була пурпурна царська мантія, що теліпалася так, ніби руки мого сина було зв’язано за спиною. Солдати штовхали його по балкону, а юрба ревіла і реготала. Мені було погано видно, та з того, як здригалося від ударів його тіло, я зрозуміла, що він дуже знесилів. Мій син мав вигляд зломленої, майже упокореної людини. Пілат знову почав говорити, але його переривали крики юрби, та він змусив себе почути.
— Се людина! — сказав він.
І я почула, як священнослужителі, що стояли під балконом і по краях майдану, почали викрикувати: «Розіпни його, розіпни його!» Пілат знову зажадав тиші. Він підійшов до мого сина, щоб підтримати його і затулити від солдатів і сказав священикові:
— Візьміть його ви і розіпніть, бо я не бачу в ньому провини.
Тоді один зі священиків прокричав:
— Ми маємо закон, і за нашим законом він має померти, тому що проголосив себе сином Божим!
Пілат знову пішов з балкона і наказав повести в’язня за ним. Коли він обернувся, я чітко побачила його обличчя і помітила, що він дивиться вниз зі страхом і подивом. Тоді мені здавалося, що Пілат роздумує, чи не відпустити мого сина, але зараз я розумію, що надія залишалася лише у мене. Решта знала, що триває гра, на кону якої — майбутнє, і що зараз має значення лише одне — вбивство. Тому коли вони повернулись і Пілат прокричав: «Се — цар ваш!» — натовп вибухнув. Усі кругом репетували: «Візьми, візьми, розіпни його!» — ніби ці слова обіцяли безкінечну радість і задоволення, ніби в них полягали всі їхні прагнення. Тоді Пілат знову прокричав: «Чи царя вашого розіпну?» — але сказати таке було все одно що кинути палицю собаці. Вони знали правила гри і відповіли: «Нема в нас царя, окрім кесаря». Тоді Пілат передав його народові — всі тільки цього й чекали. Кожен хотів особисто взяти участь у підготовці страждань, яких так домагався. Потроху ми почали пробиратися до виходу з майдану і опинилися перед несподіваним гуртом чоловіків. Вони голосно підкликали до себе людей. Було таке відчуття, що всі вони отруєні ненавистю: вона відчувалася в енергійних рухах, вигуках, реготі, наказах. Чоловіки прокладали шлях для зловісної процесії, що прямувала до пагорба.
Доки ми просувалися вперед, намагаючись не загубити одне одного, кожен із нас, мабуть, зовні нічим не відрізнявся від оточуючих, мабуть, здавалося, що й нас переповнює збудження, що й ми смакуємо наперед, як із того, хто вважав себе царем, будуть знущатись, як його проведуть перед народом, як будуть осипати образами, а потім залишать на пагорбі, перед усіма, помирати лютою смертю. Дивно, але біль у розтертій нозі — сандалі були надто тісні, у таких у спеку довго не проходиш — іноді трохи відволікав мене від того, що відбувалося.