Коли я побачила хрест, мені перехопило дух. Хрест був уже готовий, хрест чекав. Він був таким важким, що нести його на спині було неможливо, і мого сина примусили волокти його крізь натовп. Я помітила, що кілька разів він намагався скинути з голови терновий вінець, але марно, колючки тільки глибше впиналися в шкіру його чола — сягаючи кістки. Щоразу, коли він піднімав руку, щоб полегшити біль, люди, що йшли ззаду, нетерпляче підганяли його кийками та батогами. І на якийсь час він, здавалось, зовсім забував про цей свій біль і тягнув свій хрест далі. Ми швидко обігнали його. Я й досі сподівалася, що у його послідовників є план, вони змішалися з натовпом, як і ми, і вичікують. Я не хотіла про це питати, та тепер це було і неможливо. Я думала, що кожне наше слово чи необережний погляд можуть зробити жертвами й нас, що нас можуть забити ногами чи камінням, можуть схопити.
Усе змінилося, коли я піймала його погляд. Ми йшли попереду, аж раптом я обернулась і помітила, що він знову намагається витягти колючку з лоба, але нічого не виходить, легше не стає, і раптом на мить він звів голову до неба й зустрівся зі мною очима. Усі його страждання, увесь жах, здавалось, разом ударили мене в груди. Я скрикнула і рвонулась до нього, але мої супровідники втримали мене, Марія шепотіла, що треба поводитися тихо і не привертати уваги, бо мене впізнають і схоплять.
Переді мною був син, якого я породила, але зараз він був іще беззахисніший, ніж за перших днів свого життя. Коли дитиною я тримала його на руках, то іноді думала, що тепер буде кому доглядати мене в старості, буде кому поховати. Тоді, якби я тільки могла уявити, що побачу його, закривавленого, серед натовпу, що жадає ще більшої крові, я б заридала, як ридала того дня, і ридання б рвалися із самої глибини мого єства. А решта — лише плоть, кров і кістки.
Марія і наш супровідник усе товкмачили, що не треба з ним заговорювати, не треба кричати, і вели мене до пагорба. Легко було загубитись у натовпі, що заполонив усе навкруги. Люди сміялися, галасували, їли й пили, рудоволосі солдати з грубими обличчями і щербатими ротами перегукувались якоюсь незрозумілою мовою. Усе було як на ринку, тільки ще жвавіше, неначе те, що мало статися, принесе прибуток і продавцеві, і покупцю. Мені весь час здавалося, що непомітно вислизнути буде легко, і я сподівалася, що його друзі в цій метушні спланували втечу в яке-небудь безпечне місце. Та тут я побачила, що на вершині горба риють яму, і зрозуміла, що люди не жартують і вони тут лише з однією метою, хоч і здається, що зібралися випадково.
Ми чекали, і приблизно за годину підійшла процесія. Якимось чином раптом стала явною різниця між тими, хто прийшов сюди у справі, виконати роботу, за яку заплатять, і тими, хто прийшов просто повитріщатися. Дивно, що багато хто майже не звертав уваги на те, як його прибивають до хреста, а потім за допомогою мотузок намагаються підтягти хрест до виритої ями і закріпити.
Поки вбивали цвяхи, ми стояли збоку. Кожний цвях був довшим за мою долоню. П’ять або шість душ тримали його і витягували руку вздовж перекладини. Коли у його зап’ясток почали вбивати перший цвях, мій син завив від болю і спробував вирвати руку. Кров бризнула фонтаном, він звивався й оглушливо кричав, а вони били молотком і притискали його руку до перекладини, заганяючи вістря цвяха в дерево. Одну руку вже було прибито, і він чимдуж намагався не дати їм другу. Кат учепився йому в плече, та все ж не зміг відвести притиснуту до грудей руку і покликав на допомогу. Урешті-решт із ним упорались, і другий цвях був забитий. Тепер обидві руки були закріплені на хресті.
Доки мій син кричав, я намагалася зазирнути йому в обличчя, але воно було так спотворене стражданнями і залите кров’ю, що я не могла розгледіти жодної знайомої риси. Я впізнала лише голос, цей голос міг належати тільки йому. Я оглянулася навколо. Люди займалися своїми справами: кували і годували коней, грали в кості, перегукувалися жартами, розпалювали вогнища, щоб приготувати їжу, а дим підіймався в небо і розносився далеко навкруги. Мені було незрозуміло, як можна стояти і дивитись на все це, замість того, щоб кликати його чи бігти до нього. Але я не ворушилась. Я дивилась, охоплена жахом, але не рушила з місця і не вимовила ні звуку. Їхня рішучість була така велика, що їй нічого було протиставити. Ніщо не могло протистояти їхній зосередженості та швидкості. І все одно здається неймовірним, що ми могли просто дивитись, що я вирішила не наражати себе на небезпеку. Ми просто дивились через те, що іншого вибору не було. Я не закричала і не побігла йому на допомогу, тому що це було марно. Мене відкинули б як сміття, принесене вітром. Та дивно і неможливо зрозуміти тепер, через стільки років, що я могла володіти собою, розмірковувати і нічого не робити і знати, що чиню правильно. Ми стояли збоку і тримались одне за одного. І все. Ми стояли збоку, а він вив від болю і викрикував незрозумілі слова. Можливо, мені треба було тоді рвонутися до нього, незважаючи ні на що. Це нічого б не змінило, але, принаймні, я зараз не думала б про це знову і знову, не розуміючи, як я могла не підбігти до нього, не відтягти їх і не кричати, як я могла просто дивитись, не рухаючись із місця. Але було саме так.