Мені снилося, що я залишилась. Мені снилося, що я тримала пошматоване тіло свого сина, залите кров’ю, а потім омите, що в цей час він знову був зі мною, що я торкалась його тіла й обличчя, прекрасного і змученого. Я торкалася ран від цвяхів на руках і ногах. Я витягла колючки з його голови і змила кров з волосся. Вони залишили мене з ним, і з Марією, і з нашим провідником, і з іншими, хто прийшов розділити його кінець, хто наражав себе на небезпеку, щоб показати свою віру в нього. Так, нас залишили з ним. Коли жорстоку справу було зроблено, коли людина, розп’ята на тлі неба над горбом, померла, і весь світ знав про це, катам нічого було затримуватися. Вони пішли поїсти, випити, одержати платню. Тоді горб, на якому недавно палили димні вогнища і галасувала розлючена юрба, став місцем тихого плачу. Ми обіймали і гладили його тіло, таке важке і водночас невагоме, обезкровлене, майже зовсім біле, як мармур чи слонова кістка. Тіло вже починало холонути, але якась частина його самого, щось, що він передав нам в останні години, щось, що народилося з його страждань, ширяло в повітрі, ніжне і заспокійливе.
Саме так мені снилося. Іноді сни продовжувалися і вдень, коли я не спала: я сиділа й відчувала, що тримаю його в обіймах, тримаю його тіло, у якому більше немає болю, і мій біль, що був частиною його болю — його і нашого спільного — відступає. Все це легко уявити. Але те, що сталося насправді, уявити неможливо, і мені це доведеться визнати зараз, у ці останні місяці, що залишилися мені до смерті, а інакше справжні події перетворяться на казку, повну отрути, як бувають повні отрути яскраві ягоди, що висять низько на деревах. Не знаю, чому мені так важливо сказати правду — собі самій, серед ночі, чому так важливо, щоб слова правди прозвучали хоча б один раз. Адже світ — це тиша, і нічне небо без пташок — це тиха безмежність. І ніякі слова нічого не змінять у нічному небі. Вони не зроблять його більш світлим або менш загадковим. І білому дню теж немає ніякого діла до слів.
Я кажу правду не тому, що від цього ніч стане днем чи дні стануть безкінечними і прекрасними на втіху нам, старим. Я говорю правду просто тому, що можу це зробити, тому, що сталося так багато, і тому, що у мене може не бути іншої можливості. Може, скоро я знову почну уявляти, що того дня не втекла з горба, а тримала його оголене тіло у своїх обіймах, може, скоро цей сон, такий зрозумілий мені і такий реальний, тепер заповнить усе навколо і змінить саме минуле, і стане тим, що було, тим, що мало б бути, тим, що я бачила своїми очима.
Насправді було ось що. Вони бігли, підтримуючи мене з двох боків, і я раптом зрозуміла, що наш охоронець не має ніякого плану. Він, як і ми, не знав, що робити. Повернутись до міста ми не могли. У нього було трохи грошей, але ніякої їжі. Мене пронизала думка, що він змушував нас піти тільки, щоб урятуватися самому, і що неперевершений план мого порятунку з’явився пізніше і зовсім не був головною метою від самого початку. Гості, що приходять до мене тепер, намагаються все зв’язати, сплести візерунок, надати всьому зміст і просять мене допомогти. Я допоможу їм, як уже допомагала, але не тепер. Тепер я знаю, що все робилося навмання, як вийде, і дорогою траплялося таке, про що я, навіть тепер, не хочу згадувати. Я знаю, що тоді ми робили жахливі речі, тому що були у відчаї. Ми крали одяг, бо треба було щось одягти, і я вкрала взуття, бо треба було щось узути. Грошей ми не брали і нікого не вбили. Сподіваюся, що не вбили, але багато чого я не бачила. Ми намагалися йти якомога швидше, іноді нам нічого було їсти, а іноді ми відчували, що нас вистежили, за нами женуться. Коли від нас вимагали пояснень, ми відповідали, що зі мною моя дочка та її чоловік і мандруємо ми без речей і пішки, а не на ослах, тому що мій син пішов уперед з караваном і всім нашим скарбом. Ця неправда не така важлива, а може, і все інше, що ми робили дорогою, теж не таке важливе, та хіба можна це знати напевно?