Важко зрозуміти інше — чому так важать наші сни. Після того що сталося на горбі, ми рухалися в основному ночами, а не вдень, особливо спочатку, тому те, що відбувалося вві сні, не дає мені спокою ще більше, ніж тоді. Дивно, але тепер здається неважливим те, що ми напали на сільський будинок, що стояв віддалік, уразливий, ні в чому не винний, і забрали їжу, одяг, взуття і трьох віслюків, котрих скоро відпустили, а наш охоронець зв’язав господаря, його жінку й дітей, залякав їх, щоб вони нас не переслідували. Ми з Марією усе те бачили на власні очі. Я одягла чужий одяг і взула чуже взуття, а на їхніх ослах ми рухалися швидше. Усе це було.
А ще був спільний сон: нам із Марією наснилося те саме. Я не знала, що таке буває. Коли мій чоловік був живий, нам снилися різні сни, хоча вночі ми лежали поруч і часто торкались одне одного. Сон у кожного свій, як і біль. А тими днями ми часто були у відчаї, часом голодували, задихалися від швидкої ходи, мучилися від постійного страху: ми з Марією зрозуміли, що наш охоронець не знає, що робити, і веде нас до води, до моря, покладаючись на випадок, і з кожним днем, якщо нам не вдасться знайти корабель або якийсь притулок, залишається все менше надії на те, що нас не впіймають. Ми з Марією не розлучалися ні на мить. Підтримували одна одну, коли йшли, спали обійнявшись, зігріваючи й охороняючи одна одну. Ми обидві знали, що коли нас піймають, то вб’ють, закидають камінням або задавлять, а тіла залишать гнити. Ми майже не розмовляли з охоронцем і насилу приховували своє презирство до нього, охоплені страхом, що нас піймають, страхом, що ця людина, ні до чого не здатна, але з високою думкою про себе, заманює нас у глушину, і що скоро ми помремо від голоду й виснаження.
Нам обом наснилося, що мій син воскрес. Нам снилося, що ми спимо біля колодязя, зробленого з дерева і каміння, колодязя, до якого всі ходили, тому що вода в ньому була солодша, холодніша і чистіша, ніж в інших. Ми були самі. Був ранок, та поки ніхто не прийшов по воду, адже сонце ледь показалось. Ми спали, обіпершись на камінь. Дивно, що не було ніякої стежки, і хоча вдалині виднілись маслинові дерева, поруч нічого не росло, і не було чути ні звуку: ані співу пташок, ані мекання кіз — нічого. Ми обидві спали в одязі, коли настав світанок. Охоронця не було видно, страх і гарячкова метушня тих днів кудись зникли. І раптом ми обидві прокинулись від плюскоту води: ніби хтось невидимий прийшов набрати її, і вода сама собою піднімалась і виливалася з колодязя.
Я впевнена, що вода виливалася, бо вона намочила моє плаття і розбудила мене. Та я продовжувала лежати й опустила руку у воду, щоб переконатися, що вона справжня. Вона була справжньою. А Марія скочила, намагаючись не намокнути, та ойкнула від здивування. Я глянула на неї, але спочатку не побачила того, що бачила вона. Мене надто вразило те, що відбувалося з водою: тепер вона вихлюпувалася з колодязя, била ключем, виливалася на землю і текла в бік дерев, поступово утворюючи невеликий струмок. А потім я обернулась і побачила його. Він повертався до нас, піднімаючись із водою, потік виносив його із землі. Він був оголений, і його рани на руках, ступнях, гомілках, де були зламані кістки, на лобі, куди впиналися колючки, — були відкриті, і навкруг них були синці. Тіло ж було білим. Коли вода винесла його з колодязя, Марія підхопила його і поклала мені на коліна. Ми доторкнулися до нього. Перше, що нам кинулося в очі, — це білість його шкіри, білість, яку не можна описати. Ми обидві помітили, яка вона чиста, неторкана, прекрасна і пронизана світлом.
Уві сні ми бачили, як він розплющив очі, ворухнувся і ледь чутно застогнав. Здавалося, що ніякого болю він не відчуває і забув, що з ним сталося. Але рани нікуди не поділись. Ми не розмовляли з ним. Ми просто тримали його, і він здавався живим.
А потім він перестав ворушитися, чи помер, чи я прокинулась, чи ми обидві прокинулись. І все. Ми не змогли втриматись і не поділитися сном одна з одною, і наш охоронець усе чув. І тоді в ньому щось змінилось, він заусміхався і сказав, що завжди знав, що так буде, що це було провіщено. Він змушував повторювати розповідь знову і знову, і коли переконався, що все запам'ятав, то сказав, що нам тепер ніщо не загрожує, що має іще щось трапитися, що й приведе нас туди, куди треба. Ми відчували незвичайну легкість — може, від голоду, а може, від страху. Ми почувалися вільними.
Я знала, і Марія знала, що ми йдемо навмання, і я іноді думала, що ми були б у більшій безпеці, коли б Марія залишила нас і повернулася додому. Пізніше, коли ми сховалися в якомусь будинку, то змогли спокійно поговорити про це. Ми розуміли, що я ніколи не зможу повернутися, ніколи не зможу з’явитися там, де мене знають. Але вона могла повернутись, і я бачила, що вона цього хоче. А потім спокійні дні скінчились. Їм поклали край їжа, відпочинок і зміна в нашому охоронцеві, котрий ніби запишався. Пиха в ньому прокинулася, коли кількоро незнайомців, а потім і тих, хто знав, що він — послідовник, зголосилися допомогти. Через них він зміг послати по допомогу і запевнив нас, що скоро ми будемо в безпеці, що за нами прийде човен і відвезе нас до Ефеса, де для нас приготовано будинок, де нас завжди захистять. Він не розумів, що його втішання і заохочення нічого не змінюють, адже ми почали усвідомлювати весь жах того, що зробили. Ми залишили ховати мого сина іншим, а можливо, він так і не був похований. Ми втекли туди, де наші сни стали реальнішими, ніж яв, ніж час, коли ми думали, страждали, усвідомлювали себе. Кілька днів здавалося, що так і треба, можливо, ми обидві сподівалися, що майбутнє теж стане тільки сном, а потім усе розпалось, і я зрозуміла, що Марія хоче піти, що вона більше не хоче зі мною залишатись. Я знала, що так і буде, і одного разу це сталося: я прокинулася вранці, а її ліжко було порожнім. Охоронець допоміг їй піти, бо вона так хотіла. Тоді прощання не мало сенсу, воно нічого б не змінило. Я не сердилася, що вона пішла просто так. Але тепер я залишилася з ним наодинці, і треба було вирішувати, як поводитися. І ще дещо мені треба було вирішити для себе раз і назавжди. Тепер я хотіла, щоб сни зайняли своє місце і стали частиною ночі, а все, що відбулося насправді, все, що я бачила і робила, стало частиною дня. Я сподівалася, що до самої смерті зможу чітко бачити різницю. Маю надію, що це мені вдалося.