Тепер — білий день, і те, що проникає в кімнату, зветься світлом. Дивно, але коли ми піднялись на борт човна, який доставив мене сюди, що плив крізь бурі та штиль, я мріяла, аби трапилося нещастя. Мені, щоб заспокоїтись, було необхідно, щоб наш охоронець або хтось із його помічників упав у воду і кликав на допомогу, випірнав і знову тонув, а потім знайшли б його мертве тіло. Я хотіла знову пережити це відчуття, як би воно не називалось. Я би бачила не нещастя, а просто картинку, нагадування. Коли я дивилась на людей, перед моїми очима стояла насильницька смерть, і я відчувала, що тепер готова зустрітися з нею віч-на-віч, як дикий звір чує, чого чекати і що робити, коли добра рука простягає йому їжу, наче ручному. Те, що я бачила, зробило мене дикою, і цього вже не змінити. Я втратила розум від того, що бачила при світлі дня, і ніяка темрява не пом’якшить і не зітре цього.
Я нечасто виходжу з дому. Я завжди насторожі. Зараз дні стають коротшими, а ночі — холоднішими, і коли я виглядаю у вікно, то дивлюся з подивом і не можу відірватися. Світло здається таким яскравим, соковитим. Неначе тепер, коли воно має менше часу, щоб огортати нас своїм золотом, воно зробилося сильнішим, наповнилося трепетною чистотою. А потім світло починає згасати, і скрізь лягають косі тіні. І в цей час, час мерехтливого світла, я можу вислизнути з дому і вдихнути густе повітря, побачити, як блякнуть фарби, ніби небо втягує їх у себе, кличе їх додому, доки все навкруги не поглине темрява. Мені це дуже подобається. І поки я доходжу до храму, щоб трохи постояти біля колони, спостерігаючи, як тіні густішають і світ готується до ночі, я почуваюся майже невидимою.
Я рухаюся, мов кішка, — зупинюся, прослизну вперед і знову замру. Хоча я знаю, що в цей час мене не так легко помітити, як удень чи вранці, я завжди насторожі, наче дикий звір, готовий зірватися з місця від найменшої небезпеки.
Одного разу я надто довго простояла в храмі і вийшла вже в сутінках. Я знала, що мушу поспішати, аби потрапити додому до настання темряви через те, що ночі були непроглядно густими, майже безмісячними, і дороги не було видно. Я не могла йти звивистою стежинкою, якою завжди поверталась, довелося чимдуж видряпуватися крутим схилом, аби швидше потрапити додому. І тоді у згасаючому світлі я дійшла до каменів, котрих ніколи раніше не бачила в цьому місці, де мені судилося провести решту життя. Тонкі пластини каменя стриміли із землі, як зуби, наче росли тут. Мої ноги боліли від швидкої ходи, я притулилася до одного з каменів і почула, як у траві хтось зашурхотів. Я повернулась. Побачене так налякало мене, що я мало не кинулась геть. На каменях були вирізані дві фігури, майже одного зросту зі мною, їх освітлювало призахідне сонце, що відбивалося від білого каменя, який сяяв в останніх променях. Спочатку я розгледіла майже оголеного молодого чоловіка з невинним і безтурботним обличчям. Мені здалося, що він от-от відділиться від каменя, на якому був вирізаний, і підійде до мене — світло раптом стало яскравішим. Спочатку я злякалась, але тепер мій страх зник. Поруч із ним стояв старший бородатий чоловік, він затуляв лице руками, і було видно, що він плаче, адже він теж утратив щось дороге. Він горював за чимось, про що молодий, здавалося, не знав. Може, так завжди у мертвих — вони не сумують за нашим світом і не знають, що тут відбувається. Я стояла і дивилася на них, на молодого, котрого я вважала померлим, і на його батька, живого і повного страждань, і раптом помітила біля ніг юнака фігурку дитини, що плакала. Вона зсудомлено скулилася від горя, що здавалося іще сильнішим, ніж горе старого. Потім сонце спустилося ще нижче, й у згасаючому світлі я побачила, що всі плити довкруж покриті різьбленням: фігурами людей і тварин, якимись словами. Здалеку вони здавалися безладною купою, випадково кинутою, та тепер мені стало ясно, що їх поставили тут не просто так, що різьблення мусить щось означати, а коли я поспішила геть, зрозуміла, що воно позначає смерть.