А тепер, доки смерть не прошепотіла моє ім’я, не покликала, заколисуючи, у темряву, я часом розумію, що чекаю від цього світу більшого. Небагато, але все ж таки більшого. Адже це просто. Коли воду можна перетворити на вино, коли можна воскресити мертвого, то і час можна повернути назад. Я хочу знов опинитись у часі, коли мій син не помер, коли ще не пішов з дому, коли він був маленьким, а його батько живим, і коли у світі все було просто. Я хочу знову повернутися в один із світлих суботніх днів, коли все тихо, на вустах у всіх молитва, коли я разом з іншими жінками прошу Господа помилувати слабких і сиріт, захистити смиренних і обездолених, урятувати тих, хто в біді, звільнити їх від рук нечестивців. Коли я зверталася з цими словами до Бога, мені важливо було знати, що мої чоловік і син — недалечко і що скоро, коли я прийду додому і сяду в тіні та складу руки в молитві, то почую наближення їхніх кроків, побачу усмішку сина, побачу, як батько відчиняє перед ним двері, а потім ми будемо мовчки сидіти і чекати заходу сонця, щоб знову почати розмовляти, і разом сісти за стіл, і неспішно приготуватися до ночі, що заступає день, коли ми наводили лад у своїй душі, день, коли наша любов одне до одного, до Бога і до всього світу ставала ще глибшою і сильнішою.
Та цих днів уже не повернути. Хлопчик перетворився на чоловіка і пішов з дому, був розп'ятий на хресті, і страждав, і помер. Я б хотіла мати достатньо сил, аби уявити, що те, що сталося, мине його, що воно побачить нас і вирішить: не зараз, не з ними. І нам дадуть спокійно постаріти.
Вони повернуться, мої захисники, мої охоронці. Я завжди у них під наглядом. Через кілька днів вони дізнаються, що одного разу я прокинулася на світанку і стояла біля вікна. Хто-небудь помітив якусь тінь, побачив щось крізь вікно, щось почув. Я — завжди на виду. Можливо, вони платять Фарині, щоб вона слідкувала за мною і повідомляла їх про все, можливо, вони погрожують їй, коли вона цього не робить. А може, вони знайшли когось іще, повз кого я мовчки проходжу на вулиці. Це неважливо.
Щоразу ми починаємо все спочатку, і кожного разу вони попервах надихаються якимись подробицями, а потім їх щось дратує: нова деталь, чи моя відмова сказати щось таке, що їм би хотілося почути, чи те, як я поводжуся, коли чую їхні голоси і бачу їхні намагання розповісти простими словами про дуже складні речі.
Але, можливо, усе й насправді просто. Можливо, коли я помру, а це буде скоро, все стане ще простішим. Усе стане так, наче побаченого і пережитого мною взагалі не було, чи було, але значило не більше, ніж помах пташиного крила високо в небі тихого безвітряного дня. Вони хочуть, щоб ті події залишилися з людьми навічно, вони самі мені казали. Їхні записи, кажуть вони, змінять світ.
— Світ? — спитала я. — Увесь світ?
— Так, — сказав чоловік, який був моїм провідником. — Увесь світ.
Мабуть, я мала розгублений вигляд.
— Вона не розуміє, — сказав він другому, і це була правда. Я не розуміла.
— Він і справді був сином Божим, — сказав він, а потім почав терпляче пояснювати, як я зачала свого сина, а другий кивав і підтакував.
Я майже не слухала. Мені є що робити. Хто як не я знає, як це було. Я знаю, якою була щасливою в перші місяці, як відчувала, що моя дитина — незвичайна й особлива, що все моє життя змінилось, як я не раз стояла біля вікна, осяяна світлом, і усвідомлювала, що життя, яке росте в мені, биття другого серця, переповнюють мене більш за все, що я тільки могла уявити собі.