Я зібрала трохи грошей і купила у ювеліра невеличку срібну статуетку богині, що збадьорила мене. Я сховала її, але мені було важливо знати, що вона — тут, поруч зі мною, і якщо я захочу, то вночі зможу тихенько з нею поговорити. Я зможу розповісти їй про те, що сталося і як я тут опинилась. Я зможу розказати, як усі захвилювались, коли почали з’являтись нові гроші, нові закони, нові слова. Бідняки — і чоловіки, і жінки — заговорили про Єрусалим, ніби він поряд, а не на відстані двох-трьох днів дороги. І тоді стало ясно, що молодь може туди відправитись. Туди міг піти будь-хто, той, хто знав грамоту, чи тесля, чи той, хто вмів майструвати колеса чи працювати з металом, узагалі будь-хто, хто вмів красиво говорити чи хотів торгувати тканинами, фруктами, олією чи зерном. Раптом стало дуже легко піти з дому — та повернутись, звичайно, було нелегко. Ті, що пішли до міста, присилали новини, гроші та одяг, але їх самих утримувала там якась сила, сила грошей чи сила майбутнього. Я ніколи раніше не чула, щоб хтось говорив про майбутнє, хіба що йшлося про завтрашній день або про наближення щорічного свята. Про те, що прийде час, коли все зміниться і життя стане кращим — такого не казали. Ця думка охопила села, пронеслась, мов суховій, і звіяла всіх, хто був здатен хоч на щось, звіяла мого сина, і я зовсім не здивувалась тому, що якби він не пішов, усі в селі б це помітили і почали б розпитувати, чому він не пішов. А все було просто: він не міг залишитись. Я ні про що в нього не питала, я знала, що він легко знайде роботу, я знала, що він присилатиме те, що й інші. Я зібрала для нього все необхідне, все, що збирали й інші матері для своїх синів. Це було зовсім не важко чи сумно. Це просто було кінцем чогось. Коли він пішов, зібрався цілий натовп, бо йшли й інші. Я повернулась додому, усміхаючись своїм думкам, я думала, що мені пощастило, адже він уміє багато чого і обов’язково знайде собі діло в місті, і що в останні місяці, а може й рік, перед тим як він пішов, ми поводилися дуже правильно: мало говорили, щоб віддалитись одне від одного, тому що обоє знали: він піде. Мабуть, раніше.
До того як він пішов, я мала би бути уважнішою: пильнувати, хто до нас приходить і що обговорюють за моїм столом. Бо коли приходили не знайомі мені люди, я сиділа в кухні не тому, що була сором’язливою або не любила побалакати, а просто тому, що мені було з ними нудно. Щось у самій щирості цих юнаків відштовхувало мене, змушувало йти до кухні чи саду, щось у їхньому недоладному прагненні до чогось або, може, відсутність у них чогось важливого. Я подавала їм їжу і воду і виходила, перш ніж до мене долітало хоч слово з їхньої розмови. Спочатку вони зазвичай мовчали, схвильовані, в очікуванні чогось, а потім розмова ставала нестерпно голосною. Усі вони говорили одночасно чи, ще гірше, мій син вимагав тиші і починав звертатися до них як до натовпу, зовсім неприродним голосом. Я не в змозі була його слухати, мене це дратувало, і я часто опинялась із кошиком на вузеньких запилюжених вуличках, ніби йшла по хліб чи відвідати сусідів, яких не треба було відвідувати, і сподівалася, що коли повернуся, молодь уже розійдеться чи мій син перестане говорити. Коли вони йшли, а ми залишалися вдвох, він робився набагато м'якішим, простішим, як посудина, з якої вилили гнилу воду. Може, під час тих розмов він очищався від того, що його непокоїло, а ніч, самотність, або сон, чи просто мовчання і повсякденні справи наповнювали його чистою джерельною водою.
Я завжди дуже любила шабат. Найкращим був той час, коли синові було вісім чи дев’ять років, коли він був уже достатньо дорослим і з радістю виконував усе правильно і без нагадування; достатньо дорослим, щоб не шуміти в тихому будинку. Я любила підготуватися до свята заздалегідь: за два дні до суботи почати прання і прибирання, а потім, напередодні, — куховарити й носити воду. Мені подобалися спокійні ранки, коли ми з чоловіком, тихо перемовляючись, ішли до кімнати сина, щоб побути з ним, потримати його за руку і вгамувати його, коли він забував, що цей день незвичайний, і розмовляв надто голосно. За тих років суботні ранки в нашому домі були безтурботні, години спливали тихо та мирно, і ми поринали у свої думки і майже забували про повсякденні турботи.
Мені подобалось дивитись, як син і чоловік ідуть до храму, подобалось залишитися самій і помолитись, а потім іти в храм, ні з ким не розмовляючи, ні на кого не дивлячись. Мені подобались деякі молитви і як їх читають парафіянам, подобалося слухати Письмо. Я знала його майже напам'ять, і його заспокійливий вплив відчувався навіть тоді, коли я поверталася додому. У ці недовгі години до заходу сонця я почувалася досить дивно: разом із відлунням молитви, умиротворенням і відчуттям тихого свята в мені жив якийсь темний неспокій, я відчувала, що тиждень, який минув, уже ніколи не повернеться і щось таке, чого я не можу назвати, ховається за словами Письма, причаїлося, наче мисливець, який наставив пасток, чи рука, готова змахнути косою під час жнив. Думки про те, що час минає, а я багато чого не знаю про таємниці світу, непокоїли мене. Та я думала, що так завжди буває після того, як ти цілий день був занурений у себе. І все ж таки я бувала рада, коли у присмерку тіні густішали, наставала темрява, і ми знову могли розмовляти, а я могла зайнятися справами на кухні і подумати про інших і про навколишній світ.