Коли ці двоє приходять до мене, вони переставляють речі, мов у себе вдома, ніби якщо вони пересунуть меблі, то матимуть владу над цією кімнатою, владу, що її інакше отримати не могли б. А коли я прошу їх повернути все на місце, підсунути стіл до стіни, підняти глечики для води назад на полицю, де зазвичай їх тримаю, ці двоє перезираються і дивляться на мене, мовчазно показуючи, що нізащо не зроблять по-моєму, що будуть, бодай у дрібницях, володарювати, не підкоряючись нікому. Я сподіваюся, що в моєму погляді вони помітять презирство і зрозуміють своє глупство, хоча ніякого презирства в мені немає, я майже щаслива, і те, що вони поводяться як хлопчаки, намагаються показати, хто — більший, хто — головний, тільки розважає мене. Мені все одно, як стоять меблі, хай хоч кожного дня їх пересувають, мені байдуже, тому я швидко повертаюся до своїх справ, ніби визнаю свою поразку.
У кімнаті стоїть один стілець, на ньому ніхто ніколи не сидів. Може, колись ним хтось користувався, але в цей дім він потрапив, коли мені було дуже потрібне нагадування про роки, прожиті в любові. Сидіти на ньому не можна. Він символ пам’яті, він належить чоловікові, який уже не повернеться, чиє тіло стало прахом, але який колись був для мене цілим світом. Він не прийде. Стілець стоїть у кімнаті тому, що він не прийде. Йому не треба, щоб я берегла для нього їжу, воду чи місце у своєму ліжку, не треба, щоб я переповідала йому новини. Я бережу цей порожній стілець. Це не важко, інколи я просто дивлюся на нього, проходячи повз, і це — все, що я можу зробити. Може, більше нічого й не треба, а може, прийде час і це постійне нагадування про нього стане мені непотрібним. Можливо, пам’ять про нього так глибоко проникне в мою душу, що коли настане пора вмерти, ніякі предмети вже не знадобляться.
Я знаю, що хтось із моїх відвідувачів, які застигли у власному невігластві і поводяться як загарбники, обов’язково візьме цей стілець, наче ненароком, аби важче було відмовити. Та я до цього готова.
— Не сідай на цей стілець, — сказала я, коли один із них відсунув стіл і витяг стілець, який я підсунула до стіни, щоб вони його не осквернили. — Можеш узяти он той, поруч, а цей не чіпай.
— Не чіпати стільця? — перепитав він, наче звертаючись до дурепи. — А для чого тоді стільці? Я не можу на нього сісти? — спитав він швидше ображено, ніж погрозливо, хоча погроза у його голосі теж відчувалася.
— На цьому стільці нікому сидіти не можна, — тихо сказала я.
— Нікому? — перепитав він.
— Нікому, — іще тихіше відповіла я.
Мої відвідувачі перезирнулись. Я чекала. Я не відвернулась і намагалася здаватися сумирною жінкою, якій не варто суперечити, тим більше в такій дрібниці, у звичайній жіночій примсі.
— Але чому? — спитав чоловік із ноткою сарказму в голосі.
— Але чому? — спитав він знову, звертаючись до мене, як до дитини.
У мене раптом перехопило подих, і довелося спертися на спинку найближчого стільця. Мені не вистачало повітря, серце пропустило кілька ударів, і я раптом зрозуміла, що незабаром усе моє життя, весь його невеликий залишок, покине мене, легко, як затухає полум’я тихого дня, щойно дмухне вітерець — раптово здійметься вгору й безслідно згасне.
— Не сідай на нього, — тихо промовила я.
— Але ти мусиш пояснити чому, — сказав він.
— Цей стілець, — сказала я, — чекає на людину, що вже не повернеться.
— Але він повернеться, — сказав він.
— Ні, — відповіла я, — не повернеться.
— Твій син повернеться, — сказав він.