Тому я не запитувала про його здоров’я, але часто думала про нього, особливо, збираючись до Кани. Я думала, чи не відвідати юнака чи його сестер. Вирушаючи в дорогу, я не знала, що він уже помер.
Коли я прибула до Кани, то побачила, що її вулиці були незвично порожні. Пізніше мені розказали, що кілька днів тому всі птахи зникли, неначе ніч або передчуття біди змусило їх поховатися в гнізда. Усе кругом принишкло: вітер стихнув, листя на деревах обвисло, звірі не кричали. Коти поховалися в кутках, і навіть тіні знерухоміли.
Лазар помер тиждень тому, а через чотири дні після похорону до Кани прийшов мій син зі своїми послідовниками — і полилися пишні промови. Мій син велів розрити могилу і витягти Лазаря, та ніхто не хотів цього робити. За кілька днів до смерті Лазар став спокійним і прекрасним. Ніхто не хотів більше його чіпати, порушувати його вічний спокій, але прибульці так захопили всіх своїм безумством, що сестрам довелося підкоритись. Містом ширились оповідки про прозрілого сліпця і про те, як людям, що у великій кількості прийшли на зібрання, не було чого їсти, і раптом, наче після чарів, з’явилося багато їжі. Інших розмов, окрім як про могутність і чудеса, не було й чутно. Здавалося, вони рискають, як зграя звірів, вишукуючи скрізь якихось хворих і нужденних.
І все ж ніхто з них і уявити не міг, що можна оживити мертвого. Таке нікому й на думку не спадало. Усі думали, чи так мені сказали, що навіть не варто і пробувати — адже це стане насмішкою над самими небесами. Вони вважали, як і я вважала, та й досі вважаю, що нікому не вільно втручатися в таїнство смерті. Смерть потребує часу й тиші. Мертвим потрібен спокій, щоб насолодитися своїм новим даром чи, може, звільненням від страждань.
Марк розповів мені, що Марта і Марія — дві сестри померлого хлопця — звернулися до мого сина, коли дізналися про зцілення кульгавого і прозріння сліпого. Думаю, вони були готові на все тими останніми днями. Вони безсило спостерігали, як брат прямував до смерті, наче ріка, що несе свої води через рівнину від витоку до моря. Вони були готові на все, щоб зупинити цей потік і змусити його зникнути під променями сонця. Вони були готові на все, щоб брат залишився живим. Вони передали вісточку моєму синові і попросили прийти, але він не прийшов. Пізніше, коли я зустрілася з ним, то сама побачила, що іноді, коли час був невідповідним, його не турбували такі дрібниці, як людський голос чи благання близьких. Тому він не звернув уваги на прохання Марти і Марії. Вони не могли покинути брата, хотіли бути з ним до останнього подиху, до останнього часу, коли він розчиниться в морських хвилях, зіллється з ними. А потім, у ті дні, коли річкова вода поступово ставала дедалі солонішою, коли вони тільки поховали його і засипали землею, багато з тих, хто любив Лазаря і знав його сестер, приходили в їхній дім зі словами розради. Усі говорили про Лазаря й оплакували його.
А коли сестри дізналися, що мій син із послідовниками прийшов до міста, а з ними різнобарвна юрба вічно незадоволеного наброду і напівбожевільних ворожок, Марта вийшла на вулицю, щоб розповісти моєму синові про смерть Лазаря. Вона стала перед ним, змусила всіх замовкнути і викрикнула: «Коли б ти був тут, брат мій не помер би!» Вона хотіла сказати йому ще багато чого, та замовкла, побачивши, як він прикро вражений, помітивши, що він, здається, розуміє: страждання і смерть Лазаря — це нестерпне горе і майже нестерпний тягар для всіх. А тепер уже запізно й нічого не можна змінити.
Помовчавши кілька секунд, Марта заговорила знову, а натовп зачаєно слухав. Вона говорила дуже тихо, але ті слова чули всі. У її голосі було стільки відчаю, що ті благання звучали як виклик.
— Я знаю, — сказала вона, — що навіть зараз, коли він чотири дні у домовині, ти можеш воскресити його.
— Він воскресне, — відповів мій син, — як воскреснуть усі померлі, коли прийде час, коли навіть море стане спокійним, як дзеркало.