— Ні, тату, — відповів юнак. — Це книжка, яку дав мені абат Бурет. «Звіт місій у Китаї».
Муре раптом спинився перед дружиною.
— До речі, — сказав він, — ніхто не приходив?
— Ні, мій друже, — відповіла Марта здивовано.
Він хотів сказати ще щось, але роздумав; знову походив по терасі, потупцював на місці, нічого не кажучи, потім підійшов до ганку й крикнув:
— Ну, Розо, де ж твій перепрілий обід?
— От тобі й маєш! — відказала роздратованим тоном куховарка з кінця коридора. — Тепер нічого немає готового, все прохололо. Вам доведеться почекати, пане.
Муре тихенько засміявся. Він примружив ліве око, поглядаючи на дружину й дітей.
Здавалося, гнів Рози його дуже потішає. Потім він задивився на фруктові дерева свого сусіда.
— От диво, — промовив він, — у пана Растуаля цього року чудові груші.
Марта, вже кілька хвилин чимсь занепокоєна, здавалося, хотіла щось опитати. Нарешті вона зважилась і боязко мовила:
— Хіба ти чекав сьогодні когось, мій друже?
— І чекав і не чекав, — відповів Муре, який знову почав ходити туди й сюди по терасі.
— Ти здав третій поверх?
— Так, я справді здав його.
Почуваючи, що створюється якесь мовчазне замішання, він провадив далі спокійним тоном:
— Сьогодні вранці, перед тим як піти в Тю лет, я зайшов до абата Бурета; він дуже наполягав і, правду кажучи, я домовився. Я знаю, що тобі це неприємно. Але подумай трохи, ти нерозсудлива, моя люба. Цей третій поверх нам ні до чого; він зовсім занедбаний. Від фруктів, які ми зберігали в кімнатах, з’явилася вогкість і почали відклеюватись шпалери. До речі, не забудь завтра ж наказати винести фрукти. Наш пожилець може прибути щохвилини.
— Нам жилося так добре, коли ми були самі в нашому домі, — стиха промовила Марта.
— Ет, — сказав Муре, — священик багато клопоту нам не завдасть. Він житиме у себе, а ми у себе. Ці чорноризці ховаються, навіть коли їм треба випити склянку води. Ти знаєш, як я їх люблю! Вони здебільшого нероби… Саме тому, що трапився священик, я й вирішив здати третій поверх. Гроші вони платять, а в домі їх і не почуєш, вони навіть ключами ніколи не брязнуть.
Марта була засмучена. Вона дивилась на цей щасливий дім, на садок, осяяний прощальним промінням вечірнього сонця, де чимдалі сутеніло, на дітей, на своє щастя, що спочивало тут, в цьому маленькому куточку.
— А ти хоч знаєш, хто такий отой священик? — спитала вона.
— Ні, але абат Бурет наймав від свого імені, цього досить. Абат Бурет — порядна людина. Я знаю, що нашого пожильця звуть Фожа, абат Фожа, і що він прибуває з Безансонської єпархії. Він не зміг ужитися з своїм кюре; його призначають вікарієм у церкву святого Сатюрнена. Можливо, він знає нашого епіскопа монсеньйора Руссело. А втім, це нас не обходить, ти розумієш… Щодо мене, то я цілком покладаюся на абата Бурета.
Але Марта не заспокоювалася. Вона заперечувала чоловікові, що з нею рідко траплялося.
— Ти маєш рацію, — сказала вона, помовчавши трохи, — абат — достойна людина. Проте мені пригадується, коли він приходив подивитись помешкання, то сказав, що не знає особи, від якої має доручення його найняти. Це звичайна річ, що священики, живучи в різних містах, дають один одному такі доручення. Мені здається, тобі слід було б написати в Безансон і довідатись, кінець кінцем, кого ти пускаєш до себе в дім.
Муре не був схильний сердитись, він поблажливо усміхнувся.
— Не диявол же він справді… Ось ти вся тремтиш. Я не знав, що ти така марновірна. Не думаєш же ти, що попи, як кажуть, приносять нещастя. Правда, вони не приносять і щастя. Вони такі, як і всі люди. А втім, побачиш, коли цей абат буде тут, чи я боюся його сутани.
— Ні, я не марновірна, ти ж знаєш, — прошепотіла Марта. — Мені просто якось тяжко на серці, от і все.
Ставши перед нею, він урвав її різким рухом.
— Годі! — сказав. він. — Я здав помешкання. Більше про це нема чого говорити.
І додав насмішкуватим тоном буржуа, який уклав вигідну угоду:
— Головне, що я одержуватиму сто п’ятдесят франків, наш річний прибуток збільшиться на сто п’ятдесят франків.
Марта схилила голову, протестуючи вже тільки невиразними рухами рук і заплющуючи очі, щоб стримати сльози, які, здавалось, ось-ось бризнуть з-під повік. Вона нишком кинула погляд на дітей, що ніби й не чули її розмови з чоловіком, призвичаєні, очевидно, до таких сцен, в яких виливалася насмішкувата красномовність Муре.
— Якщо ви хочете зараз їсти, то можете йти, — похмуро сказала Роза, виходячи на ганок.