Фелісіте впала в страшний розпач, побачивши у такий пізній час свою дочку, промоклу від дощу і напівмертву. Вона поклала її на третьому поверсі, стривожила весь будинок, підняла на ноги всіх слуг. Трохи заспокоївшись і сівши в головах у Марти, вона зажадала пояснень.
— Але що ж трапилось? Як це вийшло, що ви привезли її в такому стані?
Маккар найдобродушнішим тоном розповів про подорож «нашої любої Марти». Він виправдувався, казав, що зробив усе, щоб перешкодити їй піти до Франсуа. Він послався на свідчення Рози, побачивши, що Фелісіте уважно й недовірливо поглядає на нього.
— Все це дуже підозріло! — промовила пані Ругон. — Тут є щось, чого я не розумію.
Вона знала Маккара і відчувала якесь крутійство в тій таємній радості, яка світилася в глибині його очей, в легкому тремтінні його повік.
— Дивна ви людина, — сказав він з серцем, уникаючи її пильного погляду. — Завжди ви вигадуєте не знати що. Не можу ж я вам сказати того, чого сам не знаю… Я люблю Марту більше, ніж ви, я діяв завжди в її інтересах. Знаєте що, я збігаю по лікаря, коли хочете.
Пані Ругон провела його уважним поглядом. Вона довго розпитувала Розу, але ні про що не довідалась. А втім, вона була дуже рада, що дочка у неї; гірко нарікала вона на людей, здатних лишити вас умирати на порозі вашого власного дому, не відчинивши навіть дверей.
Марта, закинувши голову на подушку, поволі згасала.
XXII
В тюлетській комірчині було зовсім поночі. Крижаний протяг збудив Муре від його каталепсичного заціпеніння після вечірнього припадку. Притулившись до стіни, він якийсь час сидів нерухомо, з розплющеними очима, тихенько торкаючись головою холодного каменю і пхикаючи, як маленька дитина, коли прокидається. Ноги ломило від вогкого протягу, він підвівся і озирнувся навколо. Перед собою він побачив широко розчинені двері.
— Вона лишила двері розчинені, — вголос сказав божевільний. — Мабуть, вона чекає мене, треба йти.
Він вийшов, але одразу ж повернувся, обмацуючи свою одежу із стурбованим виглядом акуратної людини, яка боїться щось забути, потім вийшов і дбайливо причинив за собою двері. Він перейшов перший двір спокійною ходою буржуа, що вийшов прогулятися. Ввійшовши у другий двір, він побачив сторожа, який ніби чатував на нього. Муре спинився, поміркував трохи. Але сторож зник, і незабаром Муре опинився у другому дворику перед відчиненою хвірткою, що виходила вже в поле. Він неквапливо зачинив її за собою, анітрохи не дивуючись.
— Все-таки, вона добра жінка, — пробурмотів Муре, — вона почула, що я її кликав… Мабуть, уже пізно. Треба йти, щоб дома не турбувались.
Він пішов по дорозі. Йому здавалося цілком природним, що він у полі, на просторі. Через якихось сто кроків він забув, що позад нього Тюлет. Йому здавалось, ніби він іде від виноградаря, у якого купив великий запас вина. Дійшовши до перехрестя, де сходилося п’ять доріг, Муре збагнув, де він, засміявся і сказав:
— Який же я дурень! Хотів зійти на горб, у бік Сент-Етропа, а мені ж треба взяти ліворуч… Не раніш як за півтори години я буду в Плассані.
І він бадьоро попростував великим шляхом, поглядаючи на кожний кілометровий стовп, як на давнього знайомого; він спинявся перед деякими ділянками поля, перед сільськими будиночками і зацікавлено дивився на них. Небо було попелясто-сірого кольору, з рожевими смугами, що осявали темряву ночі блідими відблисками, ніби пригасле вогнище. Почали падати великі краплини дощу, подув вогкий вітер зі сходу.
— А, чорт! Треба поспішати, — сказав Муре, — стурбовано поглядаючи на небо, — вітер східний, він нажене чималий дощик! Видно, не добратися мені у Плассан до дощу. А я до того ж ще й легко вдягнений.
Він запнув на грудях сіру куртку з грубої шерсті, яку геть усю розірвав у Тюлеті. На підборідді у нього було велике садно, він раз у раз притуляв до нього руку, не усвідомлюючи, звідки той сильний біль. На дорозі не було нікого; йому зустрівся лише один візок, що ліниво котився з гори. Візник дрімав і навіть не відповів на кинуте йому по-дружньому привітання. Дощ захопив Муре на мосту через Віорну. Вода його дратувала, і він зійшов під міст, щоб сховатися там; він бурчав, що це нестерпно, що ніщо так не псує одежі, як дощ, коли б він знав, то взяв би парасольку. Він сидів там добрих півгодини, знічев’я прислухаючись до дзюрчання води; коли злива минула, він знову вийшов на шлях і нарешті добрався до Плассана, обережно обминаючи калюжі.