— Марто! Марто! — знову покликав він, вертаючись у передпокій з лампою в руці. — Відгукнися, скажи мені, куди вони тебе замкнули? Треба їхати, зараз же їхати!
Він пішов шукати її в їдальні. Обидві шафи праворуч і ліворуч від грубки були відчинені; з розірваного сірого паперового мішечка, що лежав на краю полиці, сипалися на підлогу грудки цукру. Вище він побачив пляшку коньяку без шийки, заткнуту ганчіркою. Він виліз на стілець, щоб оглянути шафи. Вони були напівпорожні; пляшки з фруктовими наливками всі відкорковані, банки з варенням відкриті й початі, фрукти понадкушувані, різні харчі валялися забруднені й погризені, ніби тут пройшла ціла армія пацюків. Не знайшовши Марти в шафах, він почав заглядати всюди: за портьєри, під стіл; там, серед натоптаних шматків хліба, валялися кістки; на клейонці лишилися круглі липкі сліди від склянок і чарок. Тоді Муре перейшов коридор, щоб пошукати Марту у вітальні. Але на порозі він зупинився: він не впізнавав свого дому. Ясно-бузкові шпалери вітальні, килим з червоними квітками, нові крісла, оббиті вишневою узорчастою тканиною, глибоко вразили його. Злякавшись, чи не потрапив він у чужий дім, Муре зачинив двері.
— Марто! Марто! — розпачливо гукнув він ще раз.
Муре повернувся у передпокій, роздумуючи, не маючи сили стримувати хрипіння, що стискало йому горло. Де ж це він був, що не пізнавав жодної кімнати? Хто ж так позмінював усе в його будинку? Спогади плутались. Він бачив якісь тіні, що сновигали вздовж коридора: спочатку дві чорні тіні, вбогі, ввічливі, що намагалися знітитись; потім дві сірі й підозрілі, що посміхалися, вищиряючи зуби. Він підняв лампу, полум’я колихнулося, по стінах поповзли тіні, вони більшали, піднімалися по сходах, заповняли, поглинали весь будинок. Якась нечиста сила, якийсь фермент руйнування увійшов сюди, попсував дерев’яну обшивку стін, вкрив іржею залізо, поточив стіни. І Муре здалося, що весь будинок розсипається, як відвологлий тиньк, тане, як грудка солі, вкинута в гарячу воду.
Нагорі залунав дзвінкий сміх, від якого у нього волосся стало дибом. Поставивши лампу долі, він пішов нагору шукати Марту, ліз рачки, нечутно, з легкістю й гнучкістю вовка. Добравшись до площадки другого поверху, він сів навпочіпки під дверима спальні. Смуга світла проходила з-під них. Очевидно, Марта лягала спати.
— Ах, як чудово! — почувся голос Олімпії. — Яка. чудова у них постіль! Глянь, як у неї поринаєш, Оноре; пуховик сягає мені аж до очей.
Вона сміялась, потягувалась, підстрибувала під ковдрою.
— Знаєш, що я тобі скажу? — казала вона далі. — Відколи я тут, я все мріяла поспати в оцій колисці… Це було в мене як хвороба, далебі. Я не могла бачити цю шкапу, нашу хазяйку, коли вона лягала сюди, щоб у мене не виникло лютого бажання скинути її на землю і лягти на її місце… Як швидко зогріваєшся тут! Ніби мене обгорнули ватою.
Трупі ще не лягав, він перебирав флакони на туалеті.
— У неї тут сила всяких парфумів, — сказав він.
— Слухай! — вела далі Олімпія. — Раз її немає, ми спокійно можемо жити в цій чудовій кімнаті! Нема чого боятися, що вона нас потурбує: я міцно замкнула двері… Ти застудишся, Оноре.
Він висував шухляди комода, нишпорив у білизні.
— Одягни оце, — мовив він, кинувши Олімпії нічну сорочку, — вона вся в мереживі. Я завжди мріяв поспати з жінкою в білизні, оздобленій мереживом… А я візьму оцей червоний фуляр. Чи ти змінила простирадла?
— Ні, — відповіла вона, — я й не подумала про це, вони ще зовсім чисті. Вона дуже охайна, я не гидую.
Коли Труш нарешті зібрався вже лягти, вона крикнула йому:
— Постав грог на нічний столик! Не вставати ж нам щоразу, як захочеться випити… Отак, мій любий, тепер ми як справжні господарі.
Вони полягали поруч, натягнувши пухову ковдру до підборіддя, втішаючись приємним теплом.
— Я добре попоїв сьогодні ввечері, — промовив Труш, помовчавши трохи.
— І багато випив! — додала сміючись Олімпія. — Я теж не відставала, у мене все крутиться в голові… Одне прикро, що мамця вічно стоїть над душею; сьогодні вона мене просто замучила. Я не можу й кроку ступити в домі. Для чого було й хазяйці виїздити, якщо мамця залишається тут жандармом. Це попсувало мені весь сьогоднішній день.
— А що ж абат, він не думає вибратися звідси? — знову помовчавши, спитав Труш. — Якщо його призначать епіскопом, йому доведеться лишити будинок нам.
— Ще невідомо, — відповіла вона з досадою. — Може, мати думає зберегти дім для себе… А нам було б так добре тут зовсім самим! Я б поклала хазяйку спати в братовій кімнаті нагорі — сказала б їй, що це найкраща, найздоровіша кімната… Дай мені склянку, Оноре.