Октав слухав ці докори, усміхаючись, а Серж від тих вихвалянь опустив голову. Фожа ще якусь хвилинку мовчки спостерігав їх; потім, підійшовши до Дезіре, набрав знову привітного виразу.
— Мадемуазель, — спитав він, — ви дозволите мені бути вашим другом?
Дезіре не відповіла нічого. Майже перелякана, вона сховала на плечі у матері своє личко, а мати, замість того щоб відкрити його, пригорнула її міцніше, обнявши однією рукою за стан.
— Пробачте їй, — сумно сказала вона, — у неї з голівкою не все гаразд, вона лишилась маленькою дівчинкою. Вона недорозвинена… Ми не примушуємо її вчитись… Їй чотирнадцять років, але її цікавлять тільки тварини.
Заспокоєна материною ласкою, Дезіре повернула голову і всміхнулася. Потім сміливо сказала:
— Я дуже хочу, щоб ви були мені другом. Тільки скажіть, ви не кривдите мушок?
І коли всі навколо засміялись, поважно додала:
— Октав давить їх. Це дуже погано.
Абат Фожа сів. Здавалось, він був дуже втомлений. Втішаючись мирним затишком тераси, він повільно водив очима по садку, по деревах сусідніх садиб. Ця глибока тиша, цей відлюдний куточок маленького міста, здавалось, глибоко його зворушували. По його обличчю перебігали темні тіні.
— Тут дуже гарно, — прошепотів він. Потім замовк, наче поринув у забуття.
Він здригнувся, коли Муре, усміхаючись, сказав:
— Якщо ви дозволите, пане, тепер ми вже сядемо до столу.
Перехопивши погляд дружини, він додав:
— Вам би слід зробити те ж саме, з’їсти тарілку супу. Тоді вам не треба було б іти до готелю; не церемоньтеся, прошу вас.
— Дуже вам вдячний, але нам нічого не треба, — відповів абат дуже чемним тоном, який не допускав нового запрошення.
Тоді вся сім’я повернулася в їдальню і сіла до столу. Марта розлила суп. Незабаром жваво забряжчали ложки. Діти загомоніли. Дезіре дзвінко сміялась, слухаючи розповідь батька, дуже задоволеного тим, що нарешті він за столом.
Абат Фожа, про якого всі забули, нерухомо сидів тим часом на терасі, обличчям до сонця, яке спускалося все нижче. Він не повертав голови і, здавалось, нічого не чув. Коли сонце вже сховалося за обрієм, він зняв капелюх; мабуть, йому було душно. Марта, що сиділа проти вікна, бачила його велику непокриту голову, коротко обстрижену, з посивілими вже скронями. Останній червоний промінь упав на міцний квадратний череп, тонзура на якому здавалася шрамом від удару палицею; потім світло згасло, абат став уже тільки чорним силуетом на сірому тлі сутінок.
Не бажаючи відривати Розу від роботи, Марта сама пішла по лампу і принесла другу страву.
Повертаючись з кухні, вона зустріла коло сходів жінку, якої одразу навіть не впізнала. Це була пані Фожа. Вона наділа білий чепчик. У своїй ситцевій сукні і жовтій хустці, кінці якої були зав’язані ззаду на поясі, вона скидалася на служницю. З закачаними рукавами, ще захекана від важкої праці, вона тупала грубими черевиками на шнурках по плитах коридора.
— Ви вже влаштувалися, пані? — усміхаючись, спитала Марта.
— О! Скільки того діла, — відповіла вона. — Раз, два — та й по всьому.
Вона зійшла з ганку і ласкавішим уже голосом промовила:
— Овідію, синочку мій, ти, може б, уже йшов? Усе готово там, нагорі!
Вона мусила торкнути сина за плече, щоб збудити його з задуми.
Надворі посвіжішало. Він здригнувся і пішов за нею. Проходячи повз двері їдальні, залитої яскравим світлом лампи і наповненої гомоном дитячих голосів, він просунув туди голову і сказав лагідним голосом:
— Дозвольте подякувати вам ще раз і попросити пробачення за всі турботи. Нам дуже ніяково.
— Годі-бо вам! Годі! — вигукнув Муре. — Це ми, навпаки, дуже засмучені, що не можемо запропонувати вам чогось кращого на ніч.
Абат вклонився, і Марта знову зустріла той пронизливий орлиний погляд, що так схвилював її перед тим. Здавалось, у глибині його сірих, звичайно похмурих очей раптом спалахнуло полум’я, як ото буває, коли у кімнатах повитого нічним мороком будинку пройде хтось з лампою.
— Цей абат, видно, людина твердої вдачі, — сказав усміхаючись Муре, коли мати і-син пішли.
— Не думаю, щоб вони були дуже щасливі, — прошепотіла Марта.
— Ясна річ, не привіз же він скарби в своїй скрині… Важкенька, що й казати! Я міг би її підняти кінчиком мізинця.
Його перервала своїм базіканням Роза, яка збігла вниз по сходах, щоб розповісти про незвичайні речі, які вона бачила.