— Ну й козир-баба! — сказала вона, ставши перед столом, за яким обідали її господарі. — Старій пані не менш як шістдесят п’ять років, але цього ніяк не скажеш; вона будь-кого виморить до смерті, а сама працює, мов той кінь.
— Вона допомогла тобі перенести фрукти? — опитав зацікавлений Муре.
— Аякже, пане. Вона виносила фрукти у своєму фартуху, накладаючи такими купами, що я думала собі: «Напевне, спідниця розлізеться». Та де там, тканина міцна, отака, як і в мене. Нам довелося зробити більше десяти ходок. У мене аж руки розломило. А вона ще бурчала, що діло йде повільно. Мені здається, я чула, не при вас кажучи, як вона погано вилаялась.
Муре, видно, це дуже потішало.
— А постелі як?
— Вона сама їх постелила. Треба було бачити, як вона перевертала матрац. Ручуся вам, що їй це за іграшку: візьме його за один кінець і підкидає в повітря, наче пір’їнку. Але разом з тим вона дуже акуратна. Застелила складане ліжко, як колиску для дитини. Так уже дбайливо розправляла простирадла, наче стелила постіль для немовлятка Ісуса. З чотирьох ковдр три вона поклала на складане ліжко; так само і з подушками, обидві поклала синові, а собі жодної не взяла.
— То вона спатиме на підлозі?
— У кутку, як собака. Кинула матрац на підлогу в другій кімнаті, кажучи, що спатиме там краще, ніж у раю. Ніяк я не могла її умовити влаштуватися зручніше. Вона заявила, що їй ніколи не буває холодно і що в неї така міцна голова, що вона не боїться спати на підлозі… Я віднесла їм води й цукру, як звеліла пані, от і все… Що не кажіть, а вони чудні люди…
Роза подала останню страву. Цього вечора Муре засиділися за столом. Вони довго розмовляли про нових пожильців. В їхньому житті, що йшло одноманітно, як заведений годинник, прибуття цих двох сторонніх осіб було важливою подією. Вони говорили про це, як про якусь катастрофу — з найменшими подробицями, які допомагають у провінції згаювати довгі вечори. Муре дуже полюбляв плітки маленького міста. За десертом, в теплій, затишній їдальні, поклавши лікті на стіл, він вдесяте повторював з задоволеним виглядом щасливої людини:
— Не дуже гарний подарунок робить Безансон Плассану. Ви бачили його сутану ззаду, коли він повернувся? Я був би дуже здивований, якби наші святенниці почали коло нього упадати. Він надто вже обшарпаний, а ці жіночки люблять гарненьких священиків.
— У нього такий приємний голос, — сказала Марта, яка була взагалі поблажлива.
— Тільки не тоді, коли він сердиться, — заперечив Муре. — Хіба ти не чула, як він розгнівався, коли довідався, що помешкання не умебльоване? Це сувора людина, у сповідальні він не буде розводити теревені, будьте певні. Цікаво, як він влаштується завтра з меблями. А втім, це мене не обходить, аби платив. Не платитиме, звернусь до абата Бурета, я визнаю тільки його.
В родині всі були не дуже побожні. Навіть діти глузували з абата і його матері. Октав перекривлював стару пані, показував, як вона витягала шию, щоб добре розглянути кімнати, і смішив цим Дезіре, вона реготала. Серж, серйозніший за брата, боронив «цих бідолашних людей».
Звичайно рівно о десятій годині, коли Муре не грав партії в пікет, він брав свічник і йшов спати; але цього вечора об одинадцятій він ще перемагав сон. Дезіре кінець кінцем заснула, поклавши голову Марті на коліна. Хлопці пішли до своєї кімнати. Муре все ще базікав, сидячи навпроти дружини.
— Скільки б ти дала йому років? — раптом спитав він.
— Кому? — сказала Марта, що теж починала вже куняти.
— Та абатові ж, хай йому чорт! Га? Я думаю, йому років сорок п’ять. Здоровецький дядько! І треба ж отакому носити сутану. З нього був би чудовий карабінер.
Потім, помовчавши хвилину, він знову почав міркувати вголос:
— Вони приїхали поїздом о шостій сорок п’ять, отже, вони могли тільки зайти до абата Бурета і прийти сюди. Б’юсь об заклад, що вони не обідали. Ми бачили б їх, якби вони виходили, щоб іти в готель. Ах! Хотів би я знати, де вони могли поїсти.
Роза вже якийсь час тинялася без діла по їдальні, чекаючи, поки господарі підуть спати, щоб позачиняти вікна і двері.
— А я знаю, де вони їли, — сказала вона.
Муре вмить обернувся до неї.
— Я пішла ще раз нагору спитати, чи не треба їм ще чогось. У них було зовсім тихо, тож я не наважилась по стукати і зазирнула в замкову щілину…
— Але це ж погано, дуже погано, — перепинила її Марта. — Ви добре знаєте, Розо, що я цього не люблю.
— Облиш, не заважай! — крикнув Муре, який за інших обставин сам би розгнівався на служницю за її цікавість.