Першою спробою в цьому напрямку був п’ятий том «Ругон-Маккарів» — «Провина абата Муре», що побачив світ навесні 1875 року. Золя й тепер не цікавлять спеціально проблеми філософії й тим більше теософії. Для художника-гуманіста важить одне — життєва програма, що може забезпечити щастя людей. Щоправда, пошуки морально-етичної заміни релігії даються на цьому етапі письменникові дуже нелегко.
Загальні контури теми нагадують ранню лірико-романтичну прозу Золя. Прекрасну й трагічну історію кохання двох юних істот серед могутньої первісної природи можна, скажімо, знайти у новелі «Сімпліс», яка відкриває першу друковану збірку Золя «Казки Нінон» (1864). Та віддаль між «Сімплісом» і «Провиною абата Муре» вимірюється десятилітнім життєвим і громадським досвідом автора. Ідилічна тема в новій сюжетній конкретизації стає ідеологічною вогнепальною зброєю. «Добромисна» критика, що вже давно гострила зуби на Золя-антиклерикала, називала «Провину абата Муре» «найбільш аморальним і найбільш іррелігійним» твором письменника. «Нова «провина пана Золя»— його новий смертний гріх», — писав рецензент з «Ревю де Франс». Інші вбачали в романі надмірну орнаментальну описовість, хворобливу патетику почуттів, зайвий інтерес до містичних переживань Сержа.
Що ж і як хотів сказати цим твором сам автор?
Образ головного героя — молодого священика Сержа Муре, сина Марти і Франсуа, зв’язує цей роман з «Завоюванням Плассана». Та після суворої, стриманої, «чорно-білої» стильової палітри останнього «Провина абата Муре» справді справляє враження надмірної емоціональності, шаленства яскравих барв. Але, може, і в цьому є певна відповідність основному задумові твору?
Серж Муре — ще одна «жертва» Фожа. Живучи в домі його батька, абат всіляко підігрівав перебільшене релігійне почуття вразливого Сержа, підштовхував його до вступу в семінарію. Тепер Серж Муре — кюре маленької церкви в глухому селі Арто поблизу Плассана. Старший син Ругонів лікар Паскаль, єдина в цій сім’ї чесна людина, щоб врятувати життя тяжко хворого небожа, відвозить його до давно залишеного власниками великого маєтку Параду, де живе лише старий сторож вільнодумець Жанберна з шістнадцятилітньою онукою Альбіною. Серж одужує завдяки ніжному піклуванню дівчини і, втративши пам’ять під час хвороби, закохується в неї. Їхня любов квітне серед розкішної природи Параду. Та настає час, коли Серж згадує про свій сан і з жахом зрікається коханої. Альбіна вкорочує собі віку.
В книзі порушується й досі актуальна для католицьких країн тема целібату — безшлюбності духівництва. Це питання цікавило багатьох прогресивних письменників Франції. Досить згадати з цього приводу хоч би страшну й трагічну постать Клода Фроло з «Собору Паризької богоматері». У різних статтях та літературно-критичних рецензіях Золя не раз засуджував целібат, як злочин проти природи. Та в романі «Провина абата Муре» питання поставлено набагато ширше: церква протистоїть природі, як смерть життю, як потворне прекрасному.
Золя не засуджує, а жаліє Сержа Муре — кволу, непристосовану до життя молоду людину, одурманену християнською містикою. Але поруч цього «священика-жертви» він показує «священика-ката», носія жорстокої антигуманістичної догми католицизму. Брат Арканжіас, грубий неосвічений чернець, непримиренний до всього здорового, гарного, життєрадісного, став, власне, причиною загибелі Альбіни й тяжкої духовної кризи Сержа. Справжній «вантажний кінь» церкви, «божий пес», як він сам себе називає, Арканжіас своєю поведінкою, думками і навіть мовою вносить у високопоетичну атмосферу твору контрастуючий з нею струмінь вульгарності, тупості, духовного й фізіологічного убозтва. Можливо, художник-атеїст саме тому приділив стільки уваги пафосним, гіперболізованим описам краси природи й щастя кохання, щоб більше наголосити цей контраст, як ще один своєрідний доказ «великого неподоланного конфлікту між релігією й природою».