— Що більше я міркую, то більше утверджуюся в такій прикрій думці: якщо пацюки переможуть нас, здолавши спочатку людей, то це означає, що вони кращі, ніж ми, і заслуговують керувати світом, — продовжує Вольфганг.
Анжело гасає навколо нас, хоче бавитись.
— Не можна засуджувати цілий вид у такі важкі часи, — кажу я. — Я не боюся майбутнього. У мене було прекрасне життя, я пережила кілька «короткочасних труднощів», але це — нормально. Справжній ворог, з яким мають боротися живі істоти — ледарювання.
— Справді? Думаєш, якби не це, то кожен вид, кожен індивід не розвивалися б? — питає Вольфганг.
Зі свого місця я мигцем зауважую кількох щурів за машинами, які залишилися на березі. Вони, мабуть, дуже незадоволені тим, що не можуть нас захопити зненацька з підземелля чи з мосту. Їм доведеться плисти. Я пам’ятаю, як водяна стихія дала шанс їхньому королю і значній частині війська втекти, а ми навіть не могли їх переслідувати. Сподіваюся, Наталі врахувала це у своєму плані оборони острова.
Через нервовий стан коти пообжиралися, ми вже спустошили запаси ікри і сухого корму. І взялися за дивні продукти з якоюсь неприродною текстурою і кольорами, людські продукти. Не все смакувало, але траплялись приємні несподіванки, як те, що Піфагор називав майонезом, який мені так засмакував, що я напакувалася ним по самі вуса.
Анжело, не знайшовши вільного від діла товариша, бавиться з равликом, якого це не тішить. Я часом заздрю безтурботності мого сина: як іноді хочеться не знати усього того, чого мене навчив Піфагор про історію нашого виду, то любленого, то переслідуваного людьми. І ось, коли небо займається рум'янцем і той рум’янець міниться від помаранчевого до пурпурового, один з котів піднімав тривогу. «Атака!» — горлає він безперестанку. Відразу ж загули вантажівки, підхопивши естафету тривоги. Їхній гул перекрив усі звуки, і скреготіння щурячих зубів теж.
Ганнібал ричить.
Я біжу догори і вмощуюся на вершечку статуї Свободи, бо звідти все видно, як на долоні. Наші вороги групами стрибають до води. Їх десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч, можливо, навіть сотні тисяч!
Поверхня Сени, яка кілька секунди тому гойдала сірі хвилі, тепер встелена суцільним рудувато-сірим килимом, ворушким і огидним.
Ми чекаємо слушного моменту, щоб дати їм відсіч: тепер нас близько шести сотень котів і дві сотні підлітків.
Піфагор і далі здається незворушним: під’єднаний до інтернету, через камери відеоспостереження він стежить за просуванням наших суперників.
Наталі віддає накази, голосно і чітко. Діти метушаться навколо вантажівок-цистерн. Вони розкладають шланги і спускають їх у річку. Тиснуть на важелі. Знайомий запах лоскоче мені ніздрі. Усі коти зайняли бойові позиції навпроти першої хвилі щурів, які вже ось-ось вилізуть на берег Лебединого острова.
З огляду на численність своїх лав, пацюки дозволяють собі атакувати з усіх флангів одночасно. Спускаюся зі статуї Свободи. Анжело, відчувши небезпеку, втратив охоту бавитись і піддався паніці. Він весь тремтить. Наказую йому заховатися за Ганнібалом і пильнувати, щоб не потрапити йому під лапу. Потім йду туди, де, гадаю, хвиля пацюків прибуде найскоріше. Раптом у повітрі лунає спів Каллас, потужний і величний. Отже, Патрісії вдалося переконати підлітків знайти цю арію — ймовірно, в інтернеті — і транслювати її через усі динаміки авт.
Музика підноситься, нападники наближаються. Ті пацюки, які ще не пірнули, посилюють скрегіт, щоби підбадьорити перші лінії фронту. Декому навіть вдається відповісти на цей клич на плаву. Я не розмовляю пацючою мовою, але відчуваю їхні думки, які можна звести до одного слова: «Убити». Мимоволі здригаюся.
Спів Каллас — мій енергетичний якір. Я черпаю у ньому силу. Зціплюю зуби. Цивілізація зубів проти цивілізації кігтів.
Випускаю кігті.
Пацюки у річці злиплися докупи, утворюючи пульсуючу брунатну масу. Зненацька група особливо прудких щурів використовує цей рухомий килим, щоби промчати по ньому на протилежний берег. Орда гризунів врізається в нас.
Наталі свистить. Десяток молодих людей, озброєних луками, занурюють кінчики стріл у полум’я і одночасно стріляють запаленими стрілами вздовж річки. Довкола Лебединого острова миттєво займається… річка! Просто спалахує серед ночі. Отже, цей особливий запах — від бензину. Наталі тримає вогнемет і стріляє у щурів, які встигли потрапити на берег.
Величезна стіна вогню здіймається над річкою. Серед пацюків — паніка. Дехто з них пробує повернутися назад, більшість суне вперед, їх перехоплюють розлючені коти або зупиняють кулі. Повітря наповнюється смородом бензину і паленої шерсті. Та попри те, що пацюки зазнали втрат, їхня кількість така величезна, що тисячі їх все ж допливли до острова. Посеред цієї маси, що вкриває ріку, я бачу гігантську постать. Камбіс! Його шерсть подекуди димить, але він здається непохитним. Есмеральда також його зауважила, але я кидаюся, перш ніж вона встигає щось зробити. Не вистачало тільки, щоб вона викрала мій трофей! Моя байдужість до власності все-таки має межі.