— Король пацюків, Камбіс, вижив, він неодмінно спробує атакувати нас знову.
— Йому потрібен час, щоб згуртувати армію таку ж велику, як та, котрою він пожертвував в останній битві. У нього неминуче будуть дезертири і суперники. Ніхто не любить йти за невдахами.
— І що з ними буде?
— Найсильніші самці неминуче кинуть виклик королю пацюків, бо вважатимуть його недостатньо ефективним.
Вони замінять його новим королем, який ще запекліше прагнутиме знищити нас, оскільки тепер ми будемо для них доказом того, що їх можливо перемогти.
— І тоді все почнеться знову?
— Їхня культура сили і кількості не дозволяє їм хоч на мить уявити собі іншу альтернативу, ніж наша поразка. Але поки вони набиратимуть своїх майбутніх солдат, ми зміцнимо союз між видами: коти, леви, молоді люди, собаки, голуби, ворони, кажани і, можливо, також коні, корови, свині… Усі ті, хто боїться щурів, приєднаються до нас. Треба тільки триматися тут якнайдовше і навчати, щоб ті, хто знає, передавали знання необізнаним.
— Наша піфагорійська школа базуватиметься на Лебединому острові, бо значна частина міста ще під владою щурів. Чи в нас достатньо їжі, щоб протриматися? — питаю я прагматично.
— Звичайно, нам доведеться почати сільськогосподарські роботи на Лебединому острові, а всі ці трупи щурів-напівфабрикатів стануть на якийсь час джерелом протеїнів, тобто добривом.
У цей момент Анжело прийшов ссати молоко, але моя голова була зайнята іншим і я не могла піклуватися ним. Довіряю його Есмеральді й даю знак Піфагору, що хочу продовжити розмову у спокійнішому місці.
Ми знову піднімаємося на верхівку статуї Свободи. Звідти видовище наших переможених ворогів вражає ще більше. Димлячий килим тіл виглядає моторошно. Ось він, наслідок війни: життя зупиняється зненацька для всіх істот, які беруть у ній участь.
— Імператор-філософ Марк Аврелій, які вважав себе послідовником ідей Піфагора, говорив про варварів, що готувалися захопити Римську імперію: «Навчи їх або приготуйся їх терпіти».
Дивлюся на трупи щурів, що пливуть Сеною, і думаю, чи справді йдеться про погане виховання.
— Епідемія чуми неодмінно закінчиться. Наше спільне майбутнє має будуватися на культурі. Прийшов час, коли останні мудрі люди мають передати свої найпередовіші знання іншим біологічним видам.
Я все ще сумніваюся.
— Наша спільнота сформована з 480 котів (ми таки втратили 120 наших у бою) і 180 людей (вони зазнали менше втрат, оскільки билися на відстані через страх перед чумою). Я погано уявляю собі, як люди зможуть навчати котів, якщо тільки ти, Піфагоре, можеш отримувати їхні знання завдяки Третьому Окові.
— Я зберу з десяток котів, потім втаємничені навчатимуть десять учнів кожен, і таким чином ми отримаємо доволі широку аудиторію.
— Це завжди відбуватиметься в одному напрямку: від людей до котів?
— Разом з Патрісією ти зможеш створити обмін у зворотний бік, але я не впевнений, що їм це потрібно.
Звісно, він применшує мій талант і перебільшує свій.
Ось так мислять самці.
— Далі визначальною метою стане пам’ять. Отримувати і передавати недостатньо, оскільки ці способи комунікації нетривкі, тому необхідно запам’ятовувати. Ми мусимо фіксувати отримані знання, щоб не залежати від технологій. Інтернет потребує антен, кабелів і електрики. Усе це неможливо без людей, які самі втратили багатьох своїх вчених. Інтернет неминуче припинить функціонування впродовж наступних днів, тижнів чи місяців. Коли системи електричного живлення не працюватимуть, інтернет згасне, і вся інформація, яка є в ньому, відразу зникне.
Від цієї думки я здригнулася від маківки аж до хвоста.
— П’ять тисяч років знань будуть стерті, наче пилюка, виметена вітром…
— Є лише один розв’язок.
— Який?
— Книжка. Бездоганний об’єкт запам’ятовування. Єдиний, що не піддається часові.
Чому він надає цьому такої ваги? Бачила я ту їхню книжку, але для мене це лише сторінки з дрібними малюнками і людськими літерами, — я не збагну, чому Піфагор так глибоко її шанує.
— Але ми навіть не вміємо читати!
— Колись доведеться навчитися, інакше все, чого ми досягли, що пережили, не матиме сенсу.
— Ти вважаєш, Піфагоре, що колись люди зникнуть, як динозаври?
Лижу лапу і тру нею вуха.
— Що тебе непокоїть, Бастет?
— Люди забезпечують нам комфортне існування і постачають їжу, завдяки цьому типово людському поняттю, про яке ти згадував…