Перший успіх жебрання Федька так заохотив, що хлопець запропонував Василькові зайти ще до якоїсь хати. Василько відмовився.
Ішлося тепер мандрівникам легше й веселіше.
Хлопці ситі й упевнені, що люди скрізь однакові, такі, як і в їхніх Дешевцях, просящим не відмовлять.
Уже давно хлопці залишили позад себе гостинне село і знову простували м'якою дорогою. І несподівано помітили, що насунулись хмари, заволокли сонце і внедовзі розпанахалось надвоє небо, ударив грім ізахиталась під ногами земля. Хлопці розглядалися навкруги, де б можна від дощу переховатися. Як навмисне, ніде й нічого не видко; прискорили ходу, майже бігли, а зверху вже падали на хлопців великі дощові краплі.
Залопотіло листя кукурудзи, зашелестіли схвильовані вітром хліба, хиталися придорожні полини й трави, ударив грім ще раз, здавалося, не з неба, а знизу, з землі, десь зовсім близько. Посипався дощ густіший і холодніший, і знову загриміло, а блискавки писали небо вздовж і впоперек.
Хлопці бігли щодуху, побачили гайок, що одним кінцем виліз із крутої балки, а під гайком стояли копиці сіна. Підбігши до однієї з копиць, хлопці похапцем висмикували сіно, зробили кубло й повлазили туди, мокрі до кісток, притиснулись один до одного, а зверху на них наліг Лиско. А дощ лив безупинно, вода плюскотіла, грім перекочувався з краю в край неба.
– Доведеться тут ночувати, – сказав Василько.
– Мене дрижаки взяли, – цокотів зубами Федько.
– У теплих краях і дощі теплі, – потішав товариша Василько.
Хлопці вирішили затулитись, ізсунули з себе Лиска, висмикували жмути сіна й зсували ногами до виходу з їхнього барлогу. А Василько ще витягнув навпомацки з торби рядно, натягли деяк на себе, а тоді взялися за підмочені пиріжки та пундики. У кублі швидко потеплішало, хлопці зігрілися й збайдужіли до всього, що діялось над їхнім затишним притулком!
Василька почало хилити на сон, повіки обважніли, голова ввіткнулась у сіно, з руки випав недоїдений пиріжок.
Федькові ж спати не хотілось. На нього напосіли думки, настирливі, як дощ, неугавні.
– Що тепер наші дома роблять? – запитав він чи то Василька, чи то себе самого.
– Сплять, – промовив сонний Василько.
– Ще рано, не сплять, – казав Федько. – А мати, мабуть, турбуються: „Де той шибеник вештається? Голий же, як бубон, а дощ ллє, як з відра. Ти, батьку, провчи його трохи, щоб хвороби не дістав хлопець." А батько й відказують: „Хай вештається, менше хліба поїсть. А хвороба такі хати обминає, де повно дітей."
Чути Федькові, що назовні, над копицею вітер збільшився, свистів настирливо й сумно, а грім уже гримів десь далеко.
– Сьогодні полягають наші без клопоту, – казав Василькові Федько, хоч той міцно спав. – А завтра почнуть мати турбуватися, чого це мене нема дома. Виштовхають вони батька піти до тітки Хіврі, – чи я, бува, не в вас заночував. А тітка Хівря скаже: „Та й Василька дома не було". Ждатимуть нас до вечора, а з вечора до нового ранку. Отоді вже почнуть нас шукати, розпитувати по всіх селах, та всіх, хто йтиме й їхатиме. І пошириться чутка, що двоє хлопців зникло, як у воду впали, мабуть, загинули.
Замовк Федько, подумав трохи й додав:
– Тобі ще нічого, ти нікого не маєш. А моя мати побиватиметься страшенно...
Дощ таки вщух, і вітер угамувався, і зорі всіяли небо, а Федько все ще не спав, усе думав над тим, що вони вкоїли з Васильком.
Ранок видався холодний, вологий, але прозорий, небо сяяло ясною блакиттю, повітря зробилося легке, рослини попіднімали голови, підбадьорішали, листя зазеленіло, мов навесні.
Першим виліз із копиці Лиско, вайлувате пройшовся по стерні, а потім витягнувся під копицею, грівся на сонці.
Прокинувся й Василько, бадьорий, навіть веселий.
– Анумо, вставай, – торгав він товариша. – Вставай, бо нерано, а йти далеко. Федько щільніше кутався в рядно.
– Відчепись від мене...
Повитягав Василько з лігва свого торби, розіклав сушитися потовчений хліб і пиріжки, а сам примостився біля Лиска на осонні. Воно–бо йти ще грязько, хай трохи протряхне, а тим часом і Федько дозорює.
Виліз Федько з копиці таки пізненько, сонце вже пригрівало відчутно, виліз він зім'ятий, в'ялий, задуманий.
– Ти хворий? – стурбовано запитав його Василько.
– Ні, – неохоче відповів Федько.
– А чому ж ти якийсь такий?.. – невиразно покрутив Василько рукою. – Наче хворий...
– Чому, чому... Прилипла шевська смола, – подратовано сказав Федько. І рвучко повернувшися до Василька, голосно й злісно випалив: – Нікуди я далі не піду. Оце тобі й чому...