– А кобець і шуліка?
– То нечистого духа спільники, кровопивці.
– Я так і знав, – задовольнившися допитом, мовив Василько. – Кожна гарна пташка уміє й співати гарно. А шпаки найкращі, бо гарніше ніхто не заспіває. Переглянулися Іван з Малашкою і засміялися щирим батьківським сміхом.
– Правда твоя, Васильку, – сказав батько. – Шпак приємна пташка. Самому чути не доводилось, а люди гомонять, ніби деякі шпаки й по–людському можуть розмовляти. Кажуть, ніби про те і в книжному писанії згадується. Ось підростеш ще трохи, віддамо тебе до школи, там про все довідаєшся.
Не раз і раніше, як стояв під грушею, Василькові здавалося, ніби в шпаковому співі чується щось близьке, знайоме, ніби пташка вимовляє якісь слова. І батько це ствердив. Але як зрозуміти пташку? Всього треба вчитися – і грамоти, і роботи, і пташиної мови. Та Василько навчиться. Усе літо простоїть під грушею, а таки дізнається, що виспівує шпак.
Коли виросла м'яка запашна трава і земля просохла, хлопець лягав горілиць під деревом і мрійно дивився на шпакову хатинку. Не зводив очей, аж поки пташка не стомлювалася співати. За якийсь час із віконця шпаківні показалися й сіренькі голівки жовторотих верескливих шпаченят. Їхні батьки, шпак і шпачиха, безупинно приносили повні дзьоби поживи і вкидали в голодні роти своїх неугавних дітей. Співи припинилися. І Василько вже довго не затримувався під грушею, прийде, подивиться на своїх знайомих та й назад.
Та якось уранці він побачив, що шпаківня порожня, під деревом сумно, тихо, шпаки звідси десь відлетіли.
– Хай летять, – з прикрістю промовив Василько. – Не треба мені ні шпаків, ні їхньої мови...
Але до наступної весни кривда забулась і на перший же спів Василько майнув під грушу і знову милувався чарівними звуками, і ходив, аж поки знову не вигодували пташки дітей своїх і не відлетіли в ірій. Так– бо воно має бути.
А вже третього літа сталося інакше. За цей час Василько виріс, був батькам своїм за помічника, коли вони обоє працювали в полі, то сам залишався на господарстві, усього доглядав, усього пильнував.
Щоправда, Василька постійно відвідував Федько з невідлучним Лиском. Федькові можна було йти з дому, коли захоче й куди завгодно. У них ниви – рядном накрити, а робочих рук – повна хата. Василькова мати, як їхала в поле, то залишала їсти на обох хлопців. А хлопці харчами ділилися справедливо з Лиском.
І завжди радів Василько, як бачив у воротях з роззявленою пащею собаку, а за ним чорного, мов циганчук, Федька. Хлопцям укупі було весело й приємно, бо Федько – майстер на різні витівки й забави. А крім того, він багато дечого знав. Його брат Грицько, тепер уже майже парубок, ходив три зими до школи в Семенівку. Від Грицька дещо перейняв і Федько, звичайно, не дурно, а за ті пиріжки, шматки книшів чи перепічок, що їх інколи здобував у людей і приносив у пазусі додому. А все, про що дізнавався від брата, переповідав своєму товаришеві Василькові.
Але якими не були щирими друзями хлопці, одначе Василько таїв свій намір вивчити шпачину мову. На те мав деякі міркування. Федько також захоче ходити під грушу. А вдвох яке ж там слухання! А крім того, йому хотілося вивчити шпачину мову першим, хоч у чому–небудь мати перед товаришем перевагу.
Стояло літо, пекло сонце, згорталося на деревах і на траві листя. Розчепіривши крила, роззявивши дзьоби, кури позабивалися в кущі бузку. Лиско лежав під повіткою й часто–часто дихав.
Хлопці від сонця не ховались. Недавно вони вернулися з садка, де їли ягоди. Обличчя в хлопців, губи, руки, сорочки почорніли від солодкавого соку ягід. Біля колодязя хлопці пороздягались, стали по краях корита й почали обхлюпувати один одного пригорщами теплої води. Вода потрапляла їм в роти, в вуха, в очі, хлопці пирскали, мов коні, але не поступались. Звичайно, хто перший відскочить від корита, той програє.
Та й ця гра обридла. Швидко вдягнулись і хотіли податись на сіно, бурушкатись, аж до колодязя прилетів шпак і почав пити воду з налитої на землю калюжі.
– І пташці гаряче, – сказав Василько.
– Ого, ще й як, – погодився Федько.
– А ти про шпаків щось знаєш? – обережно, щоб не зрадити своєї таємниці, запитав Василько.
– Авжеж! – упевнено відповів Федько.
– І розкажеш?
– А чому ж бо ні!
Ніби домовившися, хлопці вилізли на порожню гарбу, позвішували між щаблями ноги, фицали ними.
– Скажи, Федю, чому в нас не зимують шпаки? – питав Василько.
– Бо взимі їм тут холодно, – відповів Федько самовпевнено.
– Куди ж вони діваються?
– Летять туди, де тепло.
– А де буває взимі тепло?
– За теплим морем.