– А тобі хіба не казали, що із старих людей сміятися гріх? – насипаючи в миску кулішу, завважив дід.
– То я не з вас сміюся, а з себе, – сівши за стіл, казав Василько, – бо поплутав живих із мертвими. Мені здавалося, що я вас десь бачив. А потім згадав, що то наш пращур був точнісінько такий, як ви. І борода до пояса, і брови волохаті, і кремезний такий.
– О, та ти, хлопче, пам’яткий, ще й пращура свого не забув.
– Ні, я не бачив пращура нашого Данила, а мені казав про нього тато, а татові його дід.
Василько, звичайно, не міг зраджувати таємниці, тому про шпакову розповідь промовчав.
– А ти, хлопче, уважніше приглянься до мене. Може, я й є твій пращур. Мене ж бо звуть також Данилом.
– Хоч ви й Данило, та не той. Справжнього Данила давно вже на світі нема.
–І я справжній, – хитрувато посміхаючись, вів своєї старий. – І слава тобі, Господи, вісімдесят восьмий рік топчу грішними ногами святу землю.
– Куди вам до нього, – заперечував Василько, махнувши ложкою. – Мій пращур Данило жив на світі ще тоді, як людей було мало на землі. Степи лежали того часу облогом і ходила худоба в степах без пастухів.
– І за моєї пам'яті людям просторіше жилося..
– А мій пращур Данило таке слово знав на хижих звірів, що як скаже його, то звірі десятими ярами та балками оббігали свійську худобу. А ви, діду Даниле, умієте таке?..
Як і сподівався Василько, цей дід Данило мусів поступитись.
– Ні, хлопче, такого я не втну. А доводилось і мені чувати, що колись були люди, що й сонце могли зупиняти, не тільки звіра. Та знікчемніли люди, на ніщо зійшли, хребти їм розм'якли...
Дід Данило і його гість малий Василько довечерювали мовчки, сьорбали куліш і думали, кожен своє. Старому за хлопцем жаль обсідав груди. Воно ж щойно зіп'ялось на ноги і вже мусить блукати в туманах, шукати собі шматка хліба та теплого кутка. А візьмуться морози, захопить у полі хлопця завірюха і пропав він ні за що.
А Василько, стараючись за кулішем, думав про цього старезного діда Данила, що відкалатав калаталом вік свій, сторожуючи над чужим добром, не набув собі ні хатини, ні родини. Хіба ж таким дідам бідувати? Йому ходити влітку по своїй пасіці, пильнувати бджіл та медок збирати. А в таку, як тепер, негоду лежати б йому на печі, вигрівати старі кістки, поки не покликала б невістка до столу їсти гарячі перепічки з сметаною. Ні, таких дідів доведеться забирати в теплі краї найпершими, щоб хоч трохи, а зазнали добра й волі.
За вікном туман почав синіти, швидко вечоріло. Дід Данило постелив хлопцеві й хотів уже вийти надвір, покалатати, як до комірчини його влетіли звеселяючі душу звуки музики. Грало зовсім близько, наче зразу за стіною лежала міська вулиця й нею маршувало військо. Так само грали в міських парках, обгороджених високими парканами. З такого музикою багаті люди справляли весілля і туди поліція не дозволяла підходити близько.
– Чи не жениться, бува, хтось у вас? – спитав Василько діда Данила.
– Ти не знаєш, куди потрапив, хлопче, – усміхаючись, мовив дід Данило. – Це ж тут чортяче кубло. І саме тепер чорти беруться з відьмами. Весілля справляємо. Як ти, на утори не слабкий? Нечистої сили не боїшся?
– Ще не доводилося здибатись ні з чортами, ні з відьмами, – поважно казав Василько. – Я б охоче подивився на них.
– Еге ж, так і подивишся. А я ж нащо? Мене, хлопче, поставлено на те, щоб я й духу чужого не допускав близько.
А музика все грала. Забувши, мабуть, що збирався виходити, дід Данило поклав калатало на стіл і сів на лавку.
– Третій тиждень, хлопче, гуляють наші пани, – казав він. – Догулялися, що вже ні співати, ні танцювати не здатні. То привозять до них із губернії співаків і танцюристок у коротеньких спідничках. Таке воно діло, хлопче.
У хатині вже так споночіло, що Василько не бачив дідового обличчя, зливалося воно з бородою.
– А прийди до пана попросити на коня, то й не дасть, мабуть, – сказав Василько.
– А ти що, може, прийшов до пана на коня грошей просити? – спитав дід Данило, і в його голосі чулися кпини.
– Ні. То я згадав, що в селі Михайлівці в дядька
Порохні здохла коняка. І плакали біля тієї худобини і
дядько, і жінка його, і п'ятеро дітей, як біля рідної мами.
Та й заплачеш, бо без коня життя немає. А мені коня не
треба. Я найматися до вашого пана прийшов.
– Найматись? – здивувався дід Данило.
– Еге ж, найматись.
– Хто ж тебе візьме такого малого?
– У тому й лихо, що малий. Де не питався – не беруть. Був я в своїх людей, та бідним самим робити взимі нічого, а заможні наймають дорослих та дужих. Нараяли люди до вашого пана вдатися, кажуть, він такий багатий, що в нього й малому робота знайдеться. Мені б тільки до весни, щоб я трохи підріс та в силу вбився. А навесні піду далі, за море, аж у теплі краї...