– За море? – перепитав дід Данило. – Що ж ти забув за тим морем?
– Нічого я не забув, а діло там є в мене.
– Ах, бодай тебе... – гучно засміявся дід Данило. – А чи можеш сказати мені, яке в тебе там діло, за морем у теплих краях?
– Аякже, – погодився Василько. – Я з тим від людей не криюсь. Забувши за свої обов'язки або знехтувавши їх, дід Данило запалив каганець і всівся біля Василька. Від червоного, мов перчина, вогника полинув до стелі тонкий струмок чорного диму.
I розповів Василько дідові Данилові все, що розповідав уже багато–багато разів під час мандрів, по хатах, де доводилось ночувати, в нічліжках, супутникам у дорозі, дядькам, що іноді підвозили його принагідне. Розповідав про Дешевці, про батька й матір–небіжчиків, про товариша свого Федька з Лиском, і злу тітку Хіврю та цибаня її Миколу осоружного. Але це все був лише вступ до головного, до розповіді про теплі краї з їхніми багатствами, волею й щастям для тих, хто туди дістається. І змальовував Василько ті краї з такою докладністю, ніби там уже був не раз. Казав і стежив за дідовим Даниловим обличчям, як він сприймає Василькову оповідь. Ні, дід Данило дивиться на хлопця з замилуванням, видко, й він пройнявся хлопцевою вірою.
– І як знайду я ті теплі краї, – вів пристрасну мову Василько, – то знову повернусь і тоді всіх, кому тут гірко живеться, поведу за собою. Я б і тепер уже міг декого взяти, просяться іноді люди, та боюсь. Сам як заблукаю, то сам і спокутую. А люди докорятимуть. І не всі ще вірять мені. Є страшенно недовірливі люди їм здається, що в усьому світі так само, як і тут. Які мовчать, а інші і в вічі мені сміються. А ви, діду Даниле, якої думки про теплі краї?
– Ах, бодай тебе! – вихопилось дідові. Він обійняв Василька й притиснув його худеньке тіло до широких своїх грудей.
– Ти дивись, що наробив, – трохи згодом усміхався дід і витирав рукавом вологі очі. – Спонукав старого заплакати. А ще кажеш, що ти Василь. Ні, хлопче, не Василь ти, а Тарас!
Василько подумав, що дід, зніяковівши за сльози, тепер удається до жартів.
– Ви ж не піп, щоб перехрещувати, – і собі пожартував Василько.
– Дурний тебе піп хрестив, то й назвав Василем. А ти Тарас. І не який–небудь, а Тарас Третій. Так тебе, мов царя чи короля, величатимуть. Та про це ми будемо з тобою гомоніти згодом. А поки що посидь сам, я ж піду панам трохи пограю, бо їхня музика щось ущухла.
Дід Данило вийшов надвір і посипав у темряву лункі звуки калатала. Махав рукою і махав, і не міг заспокоїтись від вражень, що схвилювали серце його. Все життя сподівався побачити Тараса Третього, велетня на баскому коні, в кармазиновому жупані, людину, дану від Бога, на спасіння народу свого. І ось Тарас Третій з'явився, не на коні і не в жупані, і не велетень, а хлопчик, загорнений в рядно, і ще сам не свідомий, хто він такий, блукає манівцями. Та на те, видко, Бог і затримав на світі діда Данила, щоб він напутив хлопця на вірний шлях. І дід Данило думав над тим, як йому змогтися залишити хлопчину в себе, тут бо не треба турбуватися ні про ночівлю, ні про харч. Узимку це чогось варте.
Дід Данило вирішив удатись на хитрощі. Управитель маєтку Карло Францович, коли б до нього звернувся по дозвіл прихистити в себе приблудлого хлопця, на відмову навіть пошкодує слів, а заперечливо покрутить великою, мов гарбуз, головою. Треба з проханням удатися до самого пана Номікосова, і при його гостях, мовляв, не залишати ж сиротину гинути під панським тином, а робота якась хлопцеві знайдеться, дарма хліба не їстиме. Панові буде ніяково перед гістьми відмовити, і він задовольнить дідове Данилове прохання.
І повернувшися до комірчини, дід Данило розповів Василькові всю складність обставин, потім допоміг хлопцеві вкутатись у рядно й повів його до панського будинку.
8. Василько наймається пасти зайців
Щороку, тижнів за два перед днем мученика Галактіона, пан Номікосов приїздив із столиці до себе в маєток.
Управитель маєтку Карло Францович, огрядний, з кам'яним обличчям німець, в першу чергу ознайомлював власника із станом господарства. Покінчивши з цією досить неприємною формальністю, пан Номікосов розпочинав цікавішу й привабливішу частину відвідин, заради якої, власне, він і залишав північну столицю й виїздив на південь.
На той час до пана Номікосова з'їздилися гості, найближчі приятелі, з якими було що згадати про своє минуле і з котрими приємно було досхочу розважитись і повеселитися без світських формальностей, далеко від столичного гармидеру й метушні, серед тихого просторого степу, в самотньому маєтку, за двадцять верст від глухої станції Номікосівки.