– Панове, – звернувся Сливко до принишклого товариства. – Якщо хтось із вас ще не знає, то я маю за честь повідомити, що я переконаний спірит. Я упевнений, що духи померлих можуть втілюватись і з'являтися з того світу, як живі істоти. І ось вам приклад. Перед нами стоять біблійні особи, Авраам із своїм сином Ісааком, якого зараз поведе до жертовника й заколе в славу Саваофа. Користайтеся, панове, з нагоди, запитуйте духів і удостойтесь мудрих відповідей праотців наших. Я не насмілююсь турбувати Авраамового духа, а звернуся до сина його Ісаака...
Протопопов уже трохи оговтався, навіть хотів удати, ніби з ним нічого особливого не сталося, і, перебивши Сливкові мову, сказав:
– Мені здається, що ці біблійні особи навіяні сучасністю і обмінялися ролями. Ісаак цей має такий вигляд, ніби збирається зарізати батька свого Авраама. І якщо я не помиляюсь, то в синочка за пазухою ніж напохваті.
Василько розкутався, витягнув з–за пазухи сопілку й показав панам.
– Це не ніж у мене...
Сливко від захоплення аж підскочив у кріслі.
– Маємо зайвий доказ, що перед нами біблійні особи, – патетично мовив він, простягнувши до несподіваних прихідьків руки. – Сопілка – це стародавній атрибут наших праотців–пастухів. Отож, панове, я з вашого дозволу хочу звернутися до Ісаака з запитанням.
І Сливко перевів погляд на хлопця.
– Скажи, Ісааче, що нас чекає?
– Я не Ісаак, а Тарас Третій, – дзвінко й сміливо відповів хлопець. – А чекає вас смачна вечеря з печеними качками.
Його відповідь викликала в панів гучний сміх, що розлігся по всьому будинку.
– І з яблуками, – голосно додав Василько.
Разом з усіма сміявся й Протопопов, сміявся, щоб приховати свій хоробливий стан. Протопопов усвідомлював, що боятися нема чого, діда Данила знає вже багато років як тиху й сумирну людину, а страхатися хлопчика з сопілкою теж не доводиться. А все ж у хлопця дивні очі, гострі, пронизливі, хоч це також може бути упередження, викликане недугою.
– Скажи, Тарасе, – запитав Василька Протопопов якомога лагідніше. – Чому ти називаєшся Тарасом Третім? Це таке твоє прізвище?
Хлопець на хвильку завагався з відповіддю, вінпошкодував, що пробазікався. Адже дід Данило не на те прозвав його Тарасом Третім, щоб хвалитися перед панами. Але треба виплутуватись.
– Моє прізвище – Дереза, – схиливши голову, щоб, бува, не помітили пани в його очах брехні, мовив Василько. – А звуть мене Тарасом Третім, бо нас три брати і всі Тараси. Отож ми й маємо кожен своє число.
І знову товариство сміялось, але цього разу Протопопов насупився й вичікував, поки колеги вгамуються.
– Чи не здається вам дивним, панове, – дочекавшися тиші, мовив Протопопов, – що наші південні селяни, малороси, дітей своїх охрещують Тарасами. В одній родині і три Тараси. Це вже забагато! Згадайте, панове, епізод з історії, – Протопопов, не дивлячись ткнув пальцем у напрямку, де стояли дід Данило й Василько, – згадайте, що їхні предки теж трохи не кожного із своїх дітей називали Тарасом. А з них повиростали Залізняки, Гонти, Тараси Шевченки ічорт знає ще хто. Згадайте, панове, як ті Тараси, повставши проти шляхти, на заспокоєння своєї совісти святили ножі, а потім різали ними, вирізали цвіт нації, не щадили жінок і дітей, потопили в крові землю. Чи не збирається нове покоління Тарасів повторити криваву купіль? Досвід вони в п'ятому році набули. І той досвід їхній коштував нам задорого. Так, панове, Тараси готуються до нової Варфоломіївської ночі. Я, панове, Тарасам не вірю, хоч вони трапляються іноді ще й малі. Сьогодні вони за пазухами носять сопілки, а завтра там стирчатимуть ножі!
Протопопов стомлено відкинув голову на спинку фотелю й заплющив очі. Товариство недомислено переглядалось. Пан Номікосов благальне глянув на Сливка, той підхопився на куценькі ноги й сплеснув долоньми.
– Боже мій, Боже мій, – молитовно тримаючи поперед себе руки, мовив він. – Що ви тут наговорили. Платоне Аркадійовичу, змішали докупи і коней, і людей, і всіх і все. Насмілюсь вам зауважити, Платоне Аркадійовичу, що з історією ви не в ладах. З цих перечислених вами осіб ім'я Тараса мали тільки Трясило та Шевченко. Згаданий же Залізняк називався Максим, а Гонта був звичайнісінький собі Іван. Тепер щодо тих справжніх Тарасів: де кум, а де коровай, як кажуть селяни. Тарас Шевченко був не більш, як поет. Писав він вірші, щоправда, досить дошкульні, але я не знаю випадку, щоб поезія заступала зброю, хоча б і таку примітивну, як ножі. Отож залишається з усіх ваших Тарасів один Трясило. Та який би він не був, а тільки один. На чому ж ви будуєте свою теорію Тарасівства, Платоне Аркадійовичу? Але незалежно від імен і назв, скажу, що колишні повстання селян, отих гайдамаків, хоч і були жорстокі, та спрямовувались вони проти польської шляхти, а проти нас найменше. І ми з цього скористалися, відсунули поляків далеко на захід. Виходить, що Тараси прислужилися нам. Їм пам'ятники треба ставити, панове. Слово чести, пам'ятники! Дякую, Платоне Аркадійовичу, за підказану думку. Сьогодні ж за столом я проголошу тост за всіх Тарасів, що допомогли нам утвердити нашу батьківщину, також, як і за цього малого Тараса Третього. Ви зверніть на нього увагу, панове. Яка ясність погляду! Яка лагідність! Яка покора! Виросте він, відслужить цареві й батьківщині чотири роки, потім одружиться, приведе на світ душ шість Тарасів, а поки виховає їх – надійде старість. І заступить він цього Авраама, і ходитиме з калаталом, охоронятиме свого пана, поки не надійде його час піти стезею батьків своїх, у небуття. Оце й усе. Колеса крутяться, а віз посувається.