Протопопов терпеливо вичекав, поки Сливкозакінчив свою тираду, і потім сказав:
– Хай я в усьому помиляюсь. Не відмовте ж мені в одному, в умінні пізнавати людей. У цьому я не поступлюсь. Хоч я й керуюсь інтуїцією, але вона в мене безпомильна. Де ви, Георгію Федоровичу, угледіли в цьому хлопцеві і лагідність, і покору, і всілякі інші риси, притаманні янголам та деяким хатнім тваринам? А я бачу цього хлопця зовсім інакшим. Погляд очей його прямий, твердий, упертий, а це ознака певности себе, настирливости, небажання зважати ні на які перешкоди. Для нього не існує неможливого. Я щиро шкодую, що таких представників дає із свого середовища селянство, та ще й малоросійське. Якби такі діти давали ми, то я б не турбувався за майбутнє нашого суспільства. Якщо хочете знати, то це росте небезпечна людина. Хто з нас залишиться між живими, то згадає мої слова, але тоді, як дошкулить йому цей Тарас Третій. О, як би я хотів, 81 щоб моє передбачення не здійснилось! Але, на жаль, я не помиляюсь...
Гостям здавалося Протопопове прорікання не менш гідним сміху, як і жартівлива промова Сливка. Шануючи ж Платона Аркадійовича, як людину з розхитаними нервами, дотримувались поважности, всі мовчали й вичікували, що ж буде далі.
– Знаєте, батеньку,– – звернувся до свого збудженого друга пан Номікосов. – Якби ви казали про когось тут неприявного, то можна б подумати, що мовиться про Ганнібала й Олександра Македонського, втілених в одній особі. Справді ж, хлопець цей – звичайнісінька селянська дитина, якої все майбутнє тут досить влучно змалював наш шановний Георгій Федорович. А щоб ще раз ствердити це, я доведу прикладом.
– Маю сумнів, – скептично зауважив Протопопов.
– Я розвію ваші сумніви, – сказав Номікосов і підійшов до Василька, взяв його двома пальцями за підборіддя, підніс йому голову й запитав:
– Скажи мені, Тарасе, ким би ти хотів бути?
А Василько стояв, спершися на діда, бо сьогодні таки добре втомився, аж ноги підгинались, йому хотілося розповісти панам свої виплекані мрії про теплі краї, куди поведе він з часом усіх бідних та знедолених. Але навіщо воно здалося панам, їм і тут живеться не гірш, як у тих далеких теплих краях.
– Я хотів би бути вашим наймитом, паночку, – спроквола відповів Василько.
З його відповіді сміялися пани довго, до сліз.
– Оце й усе, – мовив пан Номікосов. – Сподіваюся, Платоне Аркадійовичу, ви задоволені!
– Хитрощі малороса, – мугикнув Протопопов.
– Молодчина, Тарасе, – погладив по Васильковій скуйовдженій голові пан Номікосов. – Треба трудитись. Та ще замалий ти. Не знаю, чи зможе Карло Францович знайти тобі якесь діло.
– Ви не дивіться, паночку, що я малий, – виструнчився Василько. – Я все можу.
– Все? Що ж, наприклад, ти можеш?
– Худобу я люблю, паночку. А також птицю. Я можу бути пастухом. Що доручите, те й випасу. Хоч і вовків. У мене й вовки будуть такі лагідні, як вівці.
– Це вже ти, Тарасе, забрехався, – докоряв Василькові пан Номікосов. – Так не годиться. У всьому треба знати міру.
– Я не брешу, пане – почувшись ображеним, сказав Василько. – Мене слухається кожна тварина, хоч вовк, хоч заєць, хоч що хоч. Ви не дивіться на мене, як на хвалька. Я малий, а дещо знаю краще за дорослих.
Василько поправив на собі рядно й стояв похнюплений. А дід Данило потерпав. Все ніби складалося на гаразд, і раптом хлопчина, мабуть, з перевтоми почав верзти нісенітниці. Але ніхто з гостей поважно хлопцевих запевнень не сприйняв. Зате їм сподобалась його завзятість.
Один лише Протопопов повірив Василькові.
– Ось вам, панове, справжнє його обличчя. Це вам не нахваляння й не хизування. Він такий, що багато дечого зробить. Я бачу його наскрізь, і мені робиться моторошно.