А пан Номікосов посміхався.
– Де ти взяв цього... цього чарівника? – запитав він діда Данила.
Старий зрадів нагоді промовити за хлопця слово прихильне, сказав панові:
– Прибилось воно, пане, під маєток, тремтить усе, перемерзло, каже, що найнятися хоче, бо сирота й дітися ніде. А мені ж Карло Францович наказував, як кого, каже, чужого натрапиш, зразу ж бий костуром, а тоді тягни до маєтку. Отож я й натрапив на цього малка, тільки не бив, бо нема по чому, як курча воно. То й повів його сюди, сподівався Карла Францовича тут надибати. Загине воно, пане, ні за цапову душу, якщо вигнати. А шкода. Хоч і мале, а з християнської плоті. Я б міг біля себе його примістити, якщо ваша ласка...
– Що ти, Даниле! – удаючи здивованого, відповів він.
– Ти ж чув, як твій Тарас нахвалявся. Хіба такому чарівникові личило б звичайну роботу виконувати! І жити з простими людьми! Ми дамо йому таке діло, щоб було йому до смаку.
І тоді до Василька:
– Зайці наймешся до мене пасти?
– Наймусь! – упевнено відповів Василько.
– Добре, – вів далі гру пан. – Але треба як слід умовитись. Ми дамо тобі сто зайців. Паси їх і доглядай. За рік оці всі пани знову сюди приїдуть, і тоді ти свою отару приженеш сюди, під самий поріг. Та пильнуй же добре! За кожного зайця, що втече від тебе, дістанеш одного батога. Гаразд?
– Гаразд, – погодився Василько.
– Добре. Але це ще не все. Зайців своїх триматимеш під лісом, у кошарі, а житимеш біля кошари в чабанській хаті. Не побоїшся?
– Авжеж що ні, – сказав Василько. – А скільки ж ви мені заплатите?
– Можна, Тарасе, і платню призначити. Будемо давати тобі харч і все потрібне на прожиття. Дід Данило тобою заопікується. А восени за кожного випасеного зайця одержиш по п'ять карбованців. Це тебе задовольнить?
– Еге ж, – погодився Василько.
Далі вже пан Номікосов не зміг дотримуватися поважности, пирснув сміхом, а за ним на всі заставки зареготало товариство.
– Пробачте, панове, – протираючи хусткою очі, мовив господар. – Така упевненість у дитини! Мені здається, що хлопець щиро вірить у свою чарівну силу.
– А ви не вірите в його силу? – запитав господаря Протопопов.
– Ми вже, слава Богу, не діти, – відповів пан Номікосов.
– То повірите пізніше, – сказав Протопопов. – Повірите, як доведеться платити Тарасові п'ятсот карбованців. А щоб не здавались мої слова базіканням, можу піти на заклад. Без ніякого ризику щось утратити, беру на себе обов'язок заплатити вам, Галактіоне Калістратовичу, по десять карбованців за кожного зайця, що загине або втече від Тараса до наступної осени.
Пан Номікосов поклав руку на плече Протопопову.
– Ви, Платоне Аркадієйовичу, не тільки звільняєте мене від збитків, але ще хочете дати й заробити мені на цій заячій епопеї. Що ж, виклик ваш приймаю.
І повернувшися до діда Данила, пан Номікосов суворо наказав:
– Ти все чув, Даниле. Отож ми накупимо Тарасові зайців. Хай пильнує свою худобу, а ти пильнуй пастуха. Якщо не встережеш хлопця, то всі його батоги дістануться тобі. А тепер поклич сюди Карла Францовича.
Але Карло Францович і сам з'явився на порозі. Побачивши діда Данила з чужим хлопцем, міцно затиснув зуби.
– Ага, ви вже тут, – мовив до управителя господар.
– Я хотів би знати, в якому стані та чабанська хата, що під лісом? У ній жити можна?
– Не знаю, Галактіоне Калістратовичу. Минулої зими в ній жили лісоруби. Сподіваюсь, що вона ще придатна.
– Гаразд. Зараз Данило візьме ліхтар і відведе туди цього хлопця, Тараса. Я найняв його пасти зайців.
Карло Францович не зрадив свого здивовання нічим. За час своєї довголітньої служби в пана Номікосова він звик до різних витівок химерних, що влаштовувались на втіху гостям. Але до таких дивовиж ще не доходило. І управителеві нічого іншого не залишалося зробити, як, уклонившися, сказати:
– Слухаюсь, Галактіоне Калістратовичу.
– Полювання цього року, Карле Францовичу, нікуди не годилося. Зайців у нас нема. Тож треба розплодити в нашій околиці. Де завгодно дістаньте, хоч з–під землі, а сто зайців набудьте й дайте їх на випас Тарасові. Більше вас ніщо не обходить. До хлопця не втручайтесь. За кожного зайця він відповідатимете передо мною особисто. Пастуха годуйте, але до маєтку не пускайте. Хай товаришує з зайцями. Отож виконуйте все, що я сказав, Карле Францовичу.
– Все буде зроблене, Галактіоне Калістратовичу, – ще раз уклонився управитель.
– Бажаю успіху, Тарасе, – сказав пан Номікосов. –
До побачення за рік.
– До побачення, – низько схилив голову Василько.