Жилося Василькові добре, але він почав щораз більше турбуватися, чому управитель не дає йому зайців. Дід Данило намагався чимось заспокоїти хлопця, вигадував різні пояснення управителевої непоквапности, але дійшло до того, що вирішив сказати про все відверто.
– Ось послухай мене, Тарасе, – усівшися біля хлопця, мовив дід Данило. – Викинь із голови тих зайців, бодай їх... Сиди собі тут тихо, рости, набирайся сили, бо велике діло перед тобою стоїть, таке велике, що зайці перед ним ніщо, дурниця. Будемо ми з тобою тут жити, скільки нам треба, а тоді й підемо, куди постелиться нам дорога. Звичайно, Карло Францович має на плечах не щось інше, а голову; грошики за зайців покладе до кишені, а панові скаже, що зайці розбіглися. То й хай кладе, нам байдуже, в чиїй кишені лежатимуть гроші, у пана чи підданка. А як почнемо докучати німцеві, то він розсердиться й вижене нас тепер та ще й батогами почастує. Тож сидімо, хлопче, тихо, ждімо літа.
Василько вислухав діда Данила й сказав:
– Підіть, будь ласка, до німця й передайте йому, що Тарас вимагає зайців. Якщо він зволікатиме й далі або й зовсім відмовиться, то я буду скаржитись панові.
– Ого, Тарасе, до пана не ближче, як і до тих твоїх теплих країв.
– Нічого. Мені не важко навідатись до міста. А там я вже натраплю когось, що листа панові відпише або й телеграм по дротах ударить.
– Отакі вони, ті Тараси! – дивуючись хлопцевій настирливості, подумав дід Данило.
Він таки погодився піти до управителя. А чому б і справді не дати хлопцеві кілька зайців? Витрати невеликі, німцеві, однаково, залишиться грошей досить, а хлопець переконається, що людина поза можливе ступити не може. Та хоч як заспокоював себе думками дід Данило, одначе увійшов до контори управителя досить таки зніяковілий.
– Що скажеш, Даниле? – зустрів діда запитом управитель.
– Ви, Карде Францовичу, той, пробачте, – м'явся старий. – Тут таке діло, відносно зайців. Отой Тарас зайців вимагає.
В управителя з подиву вирячились очі.
– Який Тарас? Яких зайців?
– А той Тарас, що найнявся панові зайців пасти й живе в чабанській хаті.
У Карла Францовича почервоніла груба шия, побуряковіло обличчя й зарожевілась лисина.
Дід Данило сподівався, що німець ось–ось розлютиться й вижене його з контори. Але німцеве обличчя незабаром прояснилося, він почав сміятися.
– Хлопець ще малий, тому й дурний, – сказав він, трохи вгамувавшися, – хлопцеві можна простити. А ти вже старий дід і прийшов до мене з дитячим розумом. Тепер піди до того хлопця й скажи йому, що пан Номікосов – добра людина, дав сироті їсти й не дав роботи. А якщо Тарасові тут не подобається, то ми його не тримаємо. Може собі шукати іншого доброго пана.
Але дід Данило не квапився виконувати управителеве доручення.
– Я піду, Карле Францовичу, – мовив він. – Та не знаю, чи не краще б купити кілька зайців, хай хлопець угамується. А то він хоч і малий, проте настирливий. Нахваляється, якщо не дасте зайців, то до пана в Петербург листа писатиме або й телеграм битиме.
Управитель знову спалахнув, знову почервонів і раптом схопився на ноги, пробігся туди–сюди по конторі, потім, ніби щось згадавши, сказав дідові Данилові зачекати його, а сам кудись подався. Дід Данило іншого не міг уже сподіватися від управителя, як наказу вигнати хлопця не тільки з чабанської хати, але й взагалі з номікосівськоі землі. І що ж робити далі? Чіпляти на себе торбу й мандрувати з хлопцем світ заочі? Нема ради, така вже доля, але Тараса дід не залишить, розлучитися можуть вони хіба з волі Божої.
І поки старий думав у конторі, чекаючи на управителя, гірку думку, управитель подався до стайні, там притьма осідлали йому наймити коня, на його наказ випустили з псярні десяток хортів, і він почвалав до старої, під лісом, кошари. Хорти скавуліли, вищали й гавкали, детячи поперед вершника, аж куріло за ними.
А Василько саме сидів на призьбі, укутавшися в лахи, ждав діда Данила й вигравав на сопілку. І почувши собачий гавкіт, і побачивши, що летять на нього розлючені хорти, а за псами чвалає на коні управитель, видко, не з добрими намірами, заграв Василько, щоб зупинити коня з хортами, і хорти обкрутилися на місці та й попадали на сніг, а кінь навіть став дибки, і їздець трохи не випав із сідла.