Управитель подумав, що кінь або злякався чогось, або зноровився, шарпав його за поводи, прицмокував, штовхав під боки закаблуками, але кінь пирскав, крутив головою, хропів, тупцювався, з місця ж не рушав. Утративши терпець, управитель почав крижачити коня гарапником по боках, по голові, і раптом хорти, мов усі зразу показилися, оточили коня, повишкіряли кливаки, очі їм горіли; готові кожної миті плигнути на вершника, стягти додолу роздерти на шмаття. Сторопів управитель, схопився обома руками за луку сідла й безнадійно бігав очима навколо, шукаючи порятунку. Та ніде ні душі. А хорти в напруженні стежили за кожним його рухом. Невже доведеться загинути від власних тварин? А що то таке? Під чабанською хатою піднеслася купа лахміття, виліз з неї хлопчина, той самий Тарас, якому належалось покуштувати гарапника й бігти з номікосівськоі, землі на відчай душі, куди очі бачать. Хлопець іде до управителя, зараз накинуться на нього хорти, а управитель зіскочить з коня й утече додому, в маєток. Коли вже хлопець був за яких два десятки ступнів від коня, управитель прошепотів собакам:
– Взяти його! Взяти!
Собака ж не слухались, привітно замахали хвостами, лащились до хлопця, а він, наблизившись до одного хорта поляпав по спині, іншого скубнув за вухо.
– Оце добре, паночку, що ви сюди навідали, – повітавшися, мовив Василько. – Зайдіть, будьте ласкаві, до хати, нам бо побалакати треба.
І Василько взяв коня за вуздечку й повів до хати, а хорти з радісним скавулінням кружляли біля нього. Карло Францович уже позбувся страху, опритомнів і, їдучи верхи, шукав пояснень тому, що трапилось. Чому тварини якстій зворохобились і чому також несподівано посумирніли? Невже це Тарасова робота?
А Василько підвів коня до порога ще раз запросив управителя в хату, а про тварин сказав, що за них турбуватись не доводиться, вони нікуди не дінуться, чекатимуть на їхнього господаря. Утративши голову, Карло Францович слухняно залишив коня, навіть не прив'язав його. У хаті управитель сів на ослін і, щоб щось сказати, запитав:
– Тобі тут не холодно?
– Спасибі, паночку. Тепло. Я наносив палива з лісу.
– А їсти є що?
– Спасибі й за це. За все дякую. Тільки я хотів
нагадати про зайців.
– Ах, про зайців, – намагавсь усміхнутись Карло Францович. – Мені дід Данило сьогодні вже казав. Я й приїхав до тебе про це поговорити.
– Дякую за вашу ласку.
Розпочата ділова розмова відсунула всі інші думки вбік. Карло Францович уже був таким, як і завжди, практичним і хитрим.
– Я хочу тебе запитати, Тарасе, чи не краще тобі, замість того, щоб мати клопіт із зайцями, одержати від мене сто карбованців?
– Не розумію вас, паночку, – сказав Василько.
– То я поясню докладніше. Наш пан, Галактіон Калістратович – людина багата. А звісно, багатій може дозволити собі всілякі примхи. Захотілося йому похизуватися перед гістьми і він найняв тебе на нечувану й небачену роботу, пасти зайців. Але Галактіон Калістратович розважив гостей, набавився з ними та й поїхав до Петербургу. А я маю сушити голову, де б узяти тих зайців та ще й стерегти пастуха, щоб він не втік. У мене ж клопоту й без зайців по саму пельку. Небагата я людина, Тарасе. Одначе, я згодний дати тобі сто карбованців з власної кишені, аби позбутися цієї заячої халепи. Живи собі тут, скільки, хочеш, набридне, то можеш податися звідси. Я навіть накажу своїм людям, щоб тебе краще годували й доглядали. Як щось потребуватимеш, то звертайся до мене. Я людина добра, не відмовлю ні в чому. То що, згода? Зразу ж і гроші в руки.
Відповів управителеві Василько, хоч і спокійно, але твердо:
– Не хочу я ваших ста карбованців, паночку, а дайте мені сто зайців!
Побачив Карло Францович, що з цим хлопцем розмовляти не можна, його не переконаєш словами й не спокусиш грішми.
– Дивися сам, як тобі вигідніше, – підводячись, сказав управитель. – Не, хочеш грошей, то й не треба. Матимеш зайців. Прощавай, Тарасе.
Кінь стояв там же, де й залишив його Карло Францович; скочив у сідло й повернув до маєтку. Кінь поривався бігти, і його треба було стримувати. Управителеві поспішати не хотілось. Намагався хоч як– небудь упорядкувати свої сколошкані думки. А хорти бігали навзаводи і за ними курився сніг.
10. Дурні гроші до вас самі просяться
Довгенько довелося чекати дідові Данилові управителя, сидячи в його конторі. Турботні думки непокоїли старого, він м'явся, мугикав, інколи рука свавільно хапалась за держак калатала, і треба було стримувати самого себе, щоб не наробити галасу цим гучним приладдям. Спочатку дід вважав, що Карло Францович вискочив з контори на хвилинку, може, щось згадавши про господарські, справи.