– Еге, та мене заволокло аж до Сухого Клину, – пізнав старий місцевість. – Дивина, тримався півдня, опинився ж на півночі!
Верстов із п'ять довелося повертатися дідові Данилові лісом, але де й сили набралося, увихлявся між стовбурами дерев з парубоцькою спритністю. На схвильований ліс лягав каламутний присмерк вечора. Поки дійшов до чабанської хати, уже потемніло зовсім. Через шиби вікна просвічувався блідий вогник каганця.
– Ще не спить, жде мене Тарас…
А Василько й справді ждав діда Данила цілий день, був певний, що старий не убоїться завірюхи, та й хотілося хлопцеві, щоб він прийшов, було б добре з ним погомоніти за такої негоди, коли моторошно навіть визирнути у вікно. І саме як це думав Василько, у двері щось гучно застукотіло.
– А таки прийшов! – кинувся зраділий Василько до дверей.
Разом із вітром і снігом у хату ввалилося щось незнайоме, вкутане по самі очі башликом, все обмерзле, зашкарубле, подібне до опудала, забутого на городі. Василько кинувся допомагати прийшлій людині роздягтися. Спільними зусиллями стягли з плечей лантух, потім і верхню одежу. Прихідько стомлено сів на ослін. А Василько тим часом оглядав свого гостя, намагався здогадатися, хто він такий і чого сюди прибився. З усього видно – нетутешній. Одягнений у все куповане, чоботи на ньому шеврові, коли б не святкові. Але руки не панські, з широкими долонями, мозолясті, а пальці куценькі. Та й сам він куценький, проте кремезний.
Трохи спочивши, гість витяг із кишені пачку цигарок і закурив.
– Ну й ускочив я сьогодні в халепу, – сказав він, уже твердим кроком ходячи по хаті. – Де мене не таскало! Двадцять верст здалися довшими, ніж обійти навколо світу.
Василько придивився й до його очей. Якісь глибокі вони, пронизливі і, здається, насмішкуваті. Вимірюючи хату, гість дивився собі під ноги й казав:
– Пробач, братіку, що я до тебе вдерся в хату, не спитавши твого дозволу. Розумію, це недобре. Але ж повір мені, я був цілком тямку втратив. Оце тільки до пам'яті приходжу. Тож почнемо знайомитись. Зовуть мене Семеном. За фахом я залізного діла майстер. І слюсар, і механік, і коваль, і що хочеш. А за вдачею перелетний птах, ніде не можу зігріти собі місця. Якось так стається, що або мені місце оприкріє, або мене у три вирви витурять. Востаннє мене вигнали з роботи за мій довгий язик у Катеринославі. І саме під гарячу руку набіг на мене з якономії Номікосова якийсь жевжик на прізвище Мичка, Гичка, Теличка чи щось подібне, 119 наймає мене за коваля, умови дає можливі. Я й погодився. Ще по якономіях мене не тягало, думав я, подивлюсь, чим там дихають люди.
Коваль Семен загасив пальцями цигарку, недокурок кинув у піч і знову пішов по хаті.
– Знаєш, братіку, я міський пацюк, – казав він далі.
– Степова стихія мені чужа. Саме тому я й ризикнув у хуртовину вирушити пішки за двадцять верст до якономії. На станції люди відраджували, запрошували до себе перебути негоду. А я, мов кавказький осел, упертий, і слухати не схотів. Отож і спокутував, ще б трохи – і пиши пропало. Як хочеш, братіку, а далі йти сьогодні я не можу. Пускай ночувати. Де я шукатиму того Номікосова з його Тичкою чи Мичкою? Чи не так, га?
Василькові цей коваль Семен сподобався.
– Про мене, дядьку, ви хоч і зовсім у мене залишайтесь. Місця вистачить.
– Дякую, братіку, – аж тепер уважно оглянувши хату, мовив коваль. – Мені здається, що тобі тут не тісно. З ким же ти бурлакуєш, друже?
– Сам, дядьку. Найнявся я до пана Номікосова зайців пасти. То він і дозволив мені жити в цій хаті біля кошари. Тут до маєтку, як за погоди, то нічого й бачити. А з маєтку мене щодня відвідує дід Данило, дуже милий чоловік. І годує мене він. Сьогодні його не було. Куди ж у таку віхолу витикатися з хати! Та куліш я ще маю. Ось ми з вами зараз і попоїмо.
А вітер, ніби почувши, що про нього згадали в хаті не зовсім похвально, закружляв навколо неї, мов танцював божевільний танок, з реготом, свистом, несамовитим тупцюванням, і від його сваволі тремтіли стіни, мов у пропасниці.
– Кулешику, кажеш, братіку? – збайдужівши до того, що діялося надворі, мовив коваль. – Гаряченький кулешик мені аж ніяк не зашкодить. І кажеш, що тут недалеко маєток того самого Номікосова з його Тичкою? Це чудово! Принаймні ще й завтра не доведеться лазити по кучугурах. Я вже накуштувався цієї приємности. А що ти сам тут бурлакуєш, то це паскудно. Твій пан, не кажучи поганого слова, справжнісінька свиня.