Василько взяв мішок і відніс змучену тварину до заячого гурту. А дід Данило презирливо дивився на задоволеного Паляничку, міряв поглядом з голови до ніг, але не сказав нічого.
13. Свого доправляйся, чужого цурайся
Зустріли коваля Семена в маєтку привітно, Карло Францович навіть потиснув йому руку й пообіцяв з часом підвищити платню, а Панько Гичка примістив його хоч і в наймитській хаті, проте в окремій кімнаті, з ліжком і чистою постільною білизною.
Першого дня коваль Семен до роботи не ставав, лише побув у майстерні, познайомився там з робітниками, досить похмурим старим ковалем Раком і його молотобійцем, веселим парубком Спиридоном. Власне, ці двоє робітників і були справжніми ковалями, вони саме наварювали лемеші та відтягали чересла, завжди роботи мали досить, але поралися з нею вчасно і нового коваля на допомогу собі не потребували. Семенові не доведеться ковалювати, обов'язки його досить складніші, він має бути механіком, ремонтувати двигун, косарки, снопов'язалки, молотарки та інший реманент, що з ним ковалі звичайні ради не дадуть.
– А раніше ж якось давали раду? – запитав майстрів Семен.
– Не давали, – мугикнув коваль Рак, колупаючи вугілля в горні.
– Раніше у нас був такий майстер з Єлисавету на прізвище Цвіркун, – хитаючи ручку міха, пояснив молотобієць Спиридон. – Та втік. Він любив вечорами гомоніти з наймитами. А Гичці це не подобалось. Гичка вважав його за бунтівника. І привів був урядника, щоб заарештувати того Цвіркуна. А Цвіркун не в тім'я битий. Крутнувся і вже нема, як крізь землю провалився. Перевернули ввесь маєток, шукаючи, а не знайшли.
– І що ж той Цвіркун, справді був бунтівник? – запитав молотобійця Семен.
– А хто ж його знає, може й бунтівник. А головне, що не любив Гичку і в очі йому казав, що він панський прихвостень, лакиза, падлюка, негідник, мерзотник, наволоч і провокатор.
– І Гичка не погоджувався з цим? – спитав Семен.
– Страшенно сердився за провокатора, кричав на всю пельку, що він чесно служить Богові, цареві й батьківщині.
– Досить уже, – сказав коваль Рак молотобійцеві. – Бери молот.
Увечері коваль Семен посидів з наймитами в їхній спільній хаті, там же крутився серед молоді й Гичка. Наймити балакали про свої болючі селянські справи, у когось уже дома отелилась корова, у когось дитина хвора, ще, не дай, Боже, помре, у когось курка почала співати, як півень, і кожен цей випадок викликав у наймитів цікавість, зразу ж пригадувались інші подібні випадки, що від них Семенові нестерпно хотілось позіхати.
А ранком, щойно благословилось на світ, коваль Семен у кожушку, з лантухом за плечима помандрував до залізничної станції. Виходячи з подвір'я маєтку, він зустрівся з дідом Данилом.
– Чи варто було так далеко забиватися, щоб тільки переночувати? – сказав йому старий.
– Варто, діду, бо я приніс вам адресу моїх одеських приятелів. Обов'язково ж приведіть свого Тараса.
– Восени прийдемо, Семене.
– То в Одесі побачимось, діду. Вітайте хлопця. Прощайте.
І Гичці довелася знову їхати до міста, шукати нового майстра. Василько шкодував за ковалем Семеном. Мріялось хлопцеві, що ось покінчить він поратися з зайцями й почне вчитися в коваля, і до осени напевно вже вмітиме читати й писати. Але коваль покинув маєток, з навчання нічого не вийшло, та й з зайцями знову ж клопіт, ще до сотні бракує немало, сорок вісім голів, а дядька Мусія нема в живих, то нема й ловців. На Василькове прохання дід Данило пішов до управителя.
– То як же воно буде? Хлопцеві зайців треба!
– А де ж я візьму, – виправдувався перед старим
Карло Францович. – Хіба Мусія відморозити.
– То вже ваш клопіт, паночку.
– Скажи хлопцеві, хай трохи зачекає. Я щось вигадаю, – пообіцяв управитель.
А вигадка управителева була не надто мудра, він вирішив цей клопіт перекласти на Гиччину голову, молодшу й спритнішу.
Вислухавши управителя, Панько Гичка сказав:
– За цю справу доведеться взятись мені особисто.
– Підеш сам ловити?
– Ні, Карле Францовичу, досить нам полювання. Я розжену тих зайців, що в кошарі, а пастуха доручу залізничникам, щоб завезли його аж до Харкова чи Ростова, і на тому кінець.