Гори обступили наші касарні з усіх боків, як мовчазна й пильна сторожа. І побіч того громаддя триповерхові будинки здавалися іграшковими, як шкаралупи волоських горіхів.
Багато з нас почувалося в тому межигір'ї недобре. Гори нас тиснули, мов повдягалися ми в вузьку, з дитячих пліч, одежу. Нам, людям степів, бракувало повітря, хотілося зідхнути на повні груди, і не могли.
Зате гуцули наші блаженствували. Мій новий приятель Ілько Дисько, трохи згорблений, але звинний чолов'яга щира й добросерда душа, кожної гожої днини сам–самісінький вирушав у мандри; першого ж літа він облазив усі навколишні гори, а вечорами захоплено доповідав мені про все то бачив, і не забував при тім згадати й про свої Карпати.
Інший мій приятель, дебелий, з пишними козацькими кусами й маленькими недовірливими оченятами полтавець Пилип Мельник, іронічно дивлячись на гори, сказав:
– Бог знав, що цей край призначений німцям, то заздалегідь спотворив...
Якби Пилипові Мельникові запропонували перейти через якусь гору з умовою, що в потойбічній долині він опиниться вже в Америці, країні наших мрій і прагнень, то напевне він зняв би з голови картуза, почухав би потилицю, а потім відповів би.
– Та воно, мабуть, краще не рипатись.
Але поволі ми призвичаїлися до обставин. Наші касарні перетворилися на справжнє містечко з церквами, театром, школами, базаром, майстернями й шинками. Дехто працював – щасливіші або спритніші, – а назагал наші руки були непотрібні. Тож ми знечев'я дискутували, ворогували, приятелювали, розважалися, життя буяло, хоч на кожному кроці можна було помітити штучність, підробку під справжнє життя, щось на взірець німецької вовни, яка дошкульно терла тіло і не затримувала тепла.
Моя пристрасть до набуття цікавих знайомствзіткнула мене з одеситом Архипом Султаном, людиною товариською, лагідної вдачі, але глибоко нещасною в загальноприйнятому розумінні, бо ще підлітком бувши, він уже працював у цирку акробатом, під час виконання трюкової точки упав з–під склепіння на арену, розбився, але залишився живий, хоч і з назавжди знівеченою рукою. На тому Султанова артистична кар'єра й закінчилася. Рука йому всохла, покоротшала, носив її в кишені або за викотами піджака. Але ця фізична вада аж ніяк не відбилася на Султановій психіці; він не відчував себе упослідженим, навпаки, любив товариство, і скрізь, де б не з'являвся, його радо вітали, особливо, коли була потреба на гарного співбесідника. У цій галузі майстер він неперевершений, зокрема, якщо доводилося розповідати йому про маму свою Одесу, її славнозвісних героїв, з Мішкою Япончиком на чолі, про побут тамтешній, звичаї, красу вулиць, курорти, базари. Ні, ще не було та й не буде кращого міста під сонцем, як та Одеса в Султанових розповідях! Мені доводилося багато разів слухати Архипа Султана, і дивно, ніколи він не повторювався, запас вражень його невичерпний, а ще дивніше, що в своїх розповідях він був точний, мов сумлінний історик. Мене не ошукаєш, я хоч і не одесит, але місто те знаю навряд чи гірше, як Архип Султан. І я вірив кожному його слову.
Улітку, коли сонце вибивалося понад гори й заливало нашу ущелину живлющим теплом, ми залишали тісні, сливе щурячі нори, касарняні комірчини й виходили за подвір'я, розташовувалися під кріслатими смереками або й просто сонця, напівроздягнені випрівалися, теревенили, грали в карти, бавились абищицями, гаяли, як могли, час. любив цей своєрідний ярмарок розваги, спочинку й ледарювання.
Якось вийшов я за табір з рядниною під пахвою, довго плентався, минаючи, купки людей, усе вибирав, до кого б приєднатись, аж поки не опинився на невеличкому горбку, що служив нам за свого роду кордон. По той бік горбка забродили лише закохані пари, що потребували самотности. Але цього разу, на своє здивовання, я побачив там гурт таборян; самі чоловіки, душ яких із двадцять, порозсідалися вони на траві або порозлягалися, а над ними височів, умостившися на кам'яній брилі, Архип Султан. Не думаю, щоб це товариство зібралося випадково, мабуть, аматори Султанових розповідей спеціяльно затягли його сюди, подалі від людей, щоб ніхто, не завадив їм слухати. Тут, у гурті, я помітив і своїх приятелів: гуцула Диська й полтавця Мельника, і в душі вилаяв їх, що не закликали мене.