– Нічого, – немічно відповіла Малашка. – Може, воно й без лікаря мене відпустить...
– Дай, Боже, – відгукнувсь Іван. – А то сьогодні Куценко хотів дітвору до школи відвезти, до греблі доїхав та й повернувся.
А тоді батько звернувся до Василька.
– Бачиш, яка із школярами морока. Та нічого, хлопче, хай буде й морока, а на ту осінь уже неодмінно тебе віддамо до школи. Ось мати одужає й почне тебе обшивати. А чоботи вже маєш такі, що й на весілля будуть як нові.
Про школу в них у родині ведуться розмови вже не вперше, але минулої осени не віддали Василька, бо ніби він був ще замалий, цієї осени мати хвора. А справді на заваді стояло те, що школа в Семенівці, за сім верст, треба або щодня туди возити дітей, чергуючись з іншими господарями, або хлопця примістити там, таки в Семенівці, і за утримання платити. Батюшка ж обіцяв, що до наступної осени в Дешевцях буде своя школа, церковно–приходська, то можна й зачекати.
Дощ ущух раптово, за одну ніч, проясніло небо, уквітчалося ясними зірками, поплив над землею відщерблений місяць, повіяв з півночі холодний вітер, земля взялася твердою шкориною.
Іван Дереза напутив сина, як доглядати господарства, а сам поїхав до міста по лікаря.
Повернувся він наступного дня з копицею кожухів на возі, зупинив коні біля самих сіней і вигорнув з кожухів людину з цапиною борідкою й двома скельцями на гачкуватому носі.
У двір посходилися сусіди, батько попросив їх, щоб випрягли коні, допоміг лікареві злізти з воза й повів до хати. Сміливіші з сусідів пішли слідком і з'юрмились біля порога.
Увійшов до хати й Василько. Він сподівався, що лікар дасть матері якихось ліків, і вона одразу ж стане на ноги і, може, ввечері вже шитиме біля лямпи й тихенько співатиме, як це було колись, і пісня її приємна вигонить з усіх закутків хати беркий, мов дьоготь, сум.
За піччю лікар замурмотів, як старий кіт.
– Зніміть хвору на піл, – сказав він суворо. Василькові дуже хотілося побачити, як лікують хворих, як станеться чудо одужання, що на нього сподівалися всі приявні, за вийнятком хіба самого доктора, а може, й хворої Малашки. Та перемагаючи свою цікавість, 16 глядачі не наважувалися ступити вперед, тож залишався на місці й Василько. Він чув, що лікар, оглядаючи матір, тяжко сопів.
– Варвари! – раптом вигукнув лікар з такою злістю що всі присутні зрозуміли в цьому слові неабияку лайку. І знову засопів, і ще раз крикнув: – Дикуни!
Вийшов лікар з–за печі почервонілий, глянув на похиленого Івана Дерезу й наказав:
– Зараз же хвору вези до лікарні. Інакше буде пізно. Зрозумів?
– Зрозумів,– взявшись обома руками за голову, мовив Іван. – Зрозуміти – зрозумів, та воно якось трохи
теє.
– Ні яких теє! – гримнув на нього лікар. – Роби, що тобі кажуть.
Батько мов знавіснів, микався по хаті, зачіпався за лаву й повалив її, блукав, аж поки не ткнули йому шапку в руку й не допровадили до дверей.
Лікар помив руки, витяг із кишені цигарку, але раніше, ніж запалити, кинув оком на піл, де лежала хвора, трохи ніби повагався й потім рвучко, з серцем тернув сірником по черкалі. Хатою поплив сизий пахучий дим.
Усе, що тут діялося, Василькові здавалось несправжнім, уявним, якимсь маренням, і воно ось–ось мало б зникнути. Не стане тут суворого лікаря, що від нього тхнуло чимсь дивним, чи то ладаном, чи то м'ятою, щезнуть сусіди, що вже вчинили балачку поміж себе, не плакатиме біля матері й тітка Хівря, а по хаті поллється материна пісня. Василькові хотілося почути материн голос, хоч і не спів, а одне промовлене нею слово, тихеньке слово, і тоді б пальці жалю не тиснули б йому горло, він би знав, що боятися нічого, з мамою нічого прикрого не станеться.
Батько в'їхав у двір парою гнідих коней, позичених у Куценка, бо свої стомлені, – а люди, що вже напхалися в хату, в сіни, в подвір'я, враз зарухались. Хтось наклав на бричку сіна, хтось із комори приніс два мішки пшениці, піймали й кинули троє пов'язаних гусей, потім винесли з хати обкутану Малашку, висадили на бричку й лікаря, загорнули його кожухами.
Іван намірився був уже вдарити віжками по конях, як раптом тітка Хівря зарепетувала:
– Підожди, Іване, підожди, хай же хлопець попрощається з матір'ю.
Відтиснутий метушливими людьми Василько стояв осторонь. Чиїсь міцні руки схопили його під пахви й понесли до брички. Зустрівся Василько поглядом з великими смутними материними очима. На одній її вії, мов на сухій стеблині дощова крапля, жаріла сльозина, посинілі, покриті смагою губи засіпались, мати намагалася щось сказати й не могла.
Довго стояв Василько на греблі, схилившись до дуплястої верби. А коли повернувся додому, то на своє здивування застав у хаті тітку Хіврю з її цибатим сином Миколою, що витягнувся на полу. У печі горів вогонь, а тітка місила тісто.