— Якщо він злодій, його також посадили б у в’язницю!
— І ти таке могла подумати? — усміхнувся він. — Ну й дурепа ти!
— Що ти маєш на увазі? — обурилася Мері, але він тільки похитав головою і приклав палець до уст. — Сам ти дурень, — відказала вона, але вже зовсім тихо, бо помітила, що усмішка зникла з його обличчя і він затамував дихання, наче воно відвертало його увагу.
Обоє вони стояли тихо, прислухаючись до навколишніх звуків. Спочатку Мері чула тільки шурхіт прибою. Потім вловила якесь слабке шарудіння. Ніби щось шкреблося у ріні…
— А ти дивилася під кабінкою? — прошепотів Саймон.
Вони знайшли його під кабінкою. Він забрався якомога далі від сходів і лежав там, згорнувшись калачиком. Поки вони повзли до нього, він не видав жодного звуку, не зробив жодного руху, а причаївся, мов миша, підібгавши коліна до грудей і поблискуючи білками очей. Та коли вони підповзли зовсім близько, він зробив короткий видих і почав відбиватися. П’ястуки в нього були тверді, мов камінці.
Вони відповзли трохи назад, щоб він не зміг їх дістати рукою.
— Видно, він не дуже вдарився, — сказав Саймон, потираючи голову в тому місці, куди дістався удар. — Він, мабуть, знепритомнів, коли впав, а потім отямився й заліз сюди…
— У нього пошкоджена нога, — сказала Мері. — Здається, він її вивихнув. — Вона глянула на хлопця і запитала голосно та виразно, ніби, будучи іноземцем, він був ще й глухим: — У тебе болить нога?
Хлопець мовчки дивився на неї і весь тремтів, як мокрий пес. Очі в нього були великі, кольору сливки.
— Він, мабуть, не знає англійської, — сказав Саймон.
— Ти розмовляєш по-англійському? — запитала Мері, але хлопець не відповів.
Тільки по очах було видно, що він чує її, бо перевів погляд із Саймона на неї. Він був маленький і сумирний на вигляд і чимось нагадував Мері кота Ноакса, коли його подарували їй ще кошеням: той також був на вигляд тихий та лагідний, але варто було до нього доторкатися, як він одразу згортався у хутряний клубок і люто шипів.
— Краще подумаймо, що робити, — сказав Саймон.
Саймон був більший за Мері й почувався незручно під кабінкою. Він виліз, задкуючи й відштовхуючись ліктями. Мері, залишившись біля хлопця, сказала тихо, так, щоб не почув Саймон і не сміявся з неї:
— Я не хотіла зробити тобі боляче. Чи навіть налякати тебе. Просто так вийшло по-дурному.
Він перестав тремтіти, немов зрозумів її.
— Як тебе звати? — з надією запитала вона і, показавши на себе, сказала: — Мене звати Мері.
Хлопчик не відповів. Він мовчки дивився на неї, а потім почав плакати. Сльози градом котилися по щоках з його сливових очей, блискучі, густі, немов краплини ртуті.
Як із розбитого градусника, подумала Мері.
Її покликав Саймон. Мері сказала хлопцеві на прощання:
— Не плач. Я скоро вернусь. І не бійся. Я неодмінно вернуся.
Саймон, мабуть, мав-таки рацію. Хлопчик і справді не розумів її, а тому, щоб заспокоїти його, вона додала, розтягуючи слова, ніби він був дикою твариною або дитиною:
— Я тебе в біді не залишу.
Їй захотілося міцно обняти його й захистити. Він такий маленький, такий худий…
— Мері… — ще раз гукнув Саймон, і вона виповзла з-під кабіни й підвела голову.
— Я купив йому льодяника, — сказав Саймон. — Почув, що проїжджає візок із ласощами.
Мері дивилася на нього примружившись, тому що після темряви під кабінкою світло було надто яскравим. Саймон простягнув їй льодяника й сказав:
— Тільки для того, аби він зрозумів, що ми друзі.
Льодяник був загорнутий у папір. Мері знову залізла під кабінку й кинула його хлопчикові. Він перестав плакати і з хвилину дивився на неї, а потім простягнув маленьку брунатну руку, схопив льодяника розгорнув його й відкусив шматочок, не зводячи очей з обличчя Мері.
— Їж, їж, — сказала Мері. — Льодяник смачний.
Він відкусив ще один шматочок і його вирвало. Мері, затиснувши носа, вилізла з-під кабінки.
— Його вирвало. Смердить жахливо. — Мері відчула, що й вона може вирвати. — Що нам робити?
— Я вже думав, — відповів Саймон. І, помовчавши, додав: — Та поки що нічого не придумав.
— Ми повинні його обмити, — сказала Мері.
Вона взяла в кабінці відро й пішла до моря. Червоне сонце вже стояло на вечірньому прузі, холодний вітерець здіймав на воді брижі. Морі прийшла з повним відром і сказала:
— Ми повинні щось придумати негайно. Він простудиться, якщо лежатиме там цілу ніч.
Саймон нахилився й гукнув:
— Гей, вилазь звідти! Вилазь до нас, ми тобі нічого поганого не зробимо!
— Мені здається, що він не вилізе, поки ти тут, — сказала Мері. — Він тебе боїться.
Саймон випростався:
— Мабуть, що так. Спробуй ти покликати його. Тебе він не боятиметься, бо ти дівчина і менша за мене.
— Стривай, — сказала Мері. — Спершу треба вирішити, що з ним робити.
«А чи не забрати його до себе додому?» — подумала вона, та одразу відкинула цю ідею. Тітка Еліс, за висловом дідуся, робилася «сама не своя» навіть тоді, коли хтось просто приходив до них на чай.
— А може, ти його забереш до себе? — запитала Мері. — У вас велика сім’я і мало що зміниться, коли вона ще на одного побільшає.
— Ні, — відповів Саймон. — Мій тато — поліцейський. — І він почервонів, наче йому було соромно в цьому признатися.
— А яке це має значення? Коли я сказала тобі про грабіжників, ти назвав мене дурепою.
Саймон почервонів ще дужче.
— Правильно. Ти і є заплішена дурепа. Він поруш-ник закону, але не грабіжник. Він нелегальний іммігрант.
Мері здивовано втупилася в нього.
— Хіба ти не зрозуміла? — запитав Саймон. — Навітьпісля того, як я запитав, чи ти читаєш газети?
Мері похитала головою. Щиро кажучи, вона так була заклопотана собою і власними думками, що газетні статті й телевізійні передачі здавалися їй такими самими нудними, як і розмови дорослих.
— Ти хоч знаєш, що таке іммігрант? — зітхнув Саймон.
— Той, хто приїжджає з чужої країни, щоб жити тут. В цьому немає нічого протизаконного.
— Правильно. Але не завжди. Багато людей хочуть приїхати сюди або до Америки тільки тому, що не можуть знайти роботи в своїй країні. Але не всіх пускають, бо існує так звана квота, тобто число іноземців, яким щорічно дозволяється оселятися в Англії. А тому іноді люди, котрі не потрапили до квоти, намагаються дістатися сюди нелегально. Як, наприклад, тих двоє чоловіків. Від нас зовсім близько Франція. Вони їдуть до Франції і там платять тому, хто погодиться перевезти їх на човні через Ла-Манш.
— Але ж він ще хлопчик, — сказала Мері. — Його не приймуть на роботу.
— Може, один з тих чоловіків — його батько чи дядько.
Мері засумнівалася в правдивості Саймонових слів. Не схоже, що хтось із тих двох був хлопцеві рідня. Коли вони висадилися з човна, хлопець так боявся їх, як бояться тільки чужих. До того ж вони втекли без оглядки, залишивши його напризволяще.
— Вони, мабуть, пакистанці, — сказав Саймон. — Мій тато каже, що більшість із тих, хто висаджується тут, з Пакистану. А іноді з Індії.
— А що з ними буде?
Саймон стенув плечима.
— Посадять у тюрму, а потім, якщо в них із доку, ментами не все гаразд, випровадять туди, звідки вони приїхали. Це просто жахливо, бо вони витратили на дорогу всі свої гроші, але тато каже, що іншого виходу немає. Він каже…
— Це просто підло так з ними поводитись! — обурилася Мері. — Виходить, що коли вони не можуть знайти роботи в своїй країні, то їм залишається помирати з голоду. Хіба не так?
— Мій тато каже, що в цьому не треба бути сентиментальним, — відповів Саймон. — Є закон. А люди зобов’язані дотримуватися закону.
Саймон говорив так спокійно, ніби йому все це було байдуже. Мері глянула на нього й відчула, що в неї аж мурашки побігли по тілу. Як вона помилилася в Саймонові! Може, він і справді знає, що робити, але не так, як вона думала. Він не допоможе їй сховати хлопця! Адже батько в нього поліцейський! Він піде й розкаже про все батькові, — бо є закон! — і хлопця заберуть та й посадять у тюрму.