— Де ви? — запитала Мері й, випроставши руки, рушила вперед.
Вона спочатку доторкнулася до піджака Крішни — він уже висох і аж затвердів від солі, — потім до руки Саймона.
— Тебе, звичайно, ми не загубимо. Варто лише потягли носом, — сказав він.
— Замовкни! — крикнула Мері. — Нема тут нічого смішного, щоб повторювати одне й те саме.
Запала тиша.
— Пробач, — сказав він по паузі. — Це моя поганазвичка.
Саймон зітхнув, і Мері здогадалася, що він образився. Може, Саймон просто сором’язливий, подумала вона. Адже люди, які багато жартують, часто бувають сором’язливі.
— А тут вмикається світло? — запитала Мері.
— Електрика тут відключена, але в мене є ліхтарик.
Тоненький, мов олівець, промінь ліхтарика пронизав темряву. Стало видно очі Саймона. Затим він обвів ліхтариком все приміщення, і Мері зойкнула: крім того місця, де вони стояли, вся кімната була завалена статуями оголених дівчат, кам’яних левів, а в одному кутку стояла величезна дерев’яна фігура жінки у барвистих покривалах. Жінка була нахилена вперед із складеними на грудях руками й високо піднятою головою. Очі її дивилися кудись удалину.
— Це все зі старого парусника, — сказав Саймон. Чи то була просто гра світла від ліхтарика, чи, може, сама фігура була так майстерно вирізьблена, та тільки Мері здалося, що золотаве волосся жінки ворушиться від порухів повітря.
— Мені тут не подобається, — сказав Крішна. Його холодна рука доторкнулася до руки Мері. — Я не хочу тут залишатися.
— А ми тебе не тут збираємося залишити. Не в цій кімнаті.
Він повів їх темним коридором, де ще дужче пахло мишами, до іншої кімнати. Вона була напхом напхана різними меблями: столи, стільці, комоди, старі кухонні плити. Лежали тут і бляшані ванни, вщерть заповнені прикрасами з порцеляни. Мері глянула туди, куди посвітив своїм ліхтариком Саймон, і побачила поцяткованих песиків, кухлі, чайники. Усі ці речі були старі і здебільшого побиті.
— Це антикварні речі? — з пошаною запитала Мері.
Саймон похитав головою.
— Нагорі там є трохи кращі вироби, а це мотлох. Дядько Хорейс каже, що приїжджі відпускники купують усе, особливо в дощову погоду.
— У мого батька також є крамниця, — сказав Крішна. — Але не така. В ній увесь товар новий.
Тільки згодом Мері зрозуміла, як незвично, страшно було Крішні, коли він, приїхавши з Африки до Англії, опинився в темній замкнутій крамничці, заповненій старими статуями і побитою порцеляною. Але тоді вона думала тільки про те, як непристойно з його боку натякати на те, що крамничка Саймонового дядька — це якесь звалище старого мотлоху.
— А по-моєму, тут просто чудово. Набагато цікавіше, ніж у якійсь звичайній крамничці, — сказала Мері.
Але водночас їй було цікаво знати: кому спаде на думку купувати чайник без ручки або діряву каструлю?
— Мабуть, люди в Англії дуже бідні, якщо купують такі старі речі, — сказав Крішна. — Він знову схлипнув. — Але мій дядько не бідний. Я хочу в Лондон, до дядька.
— Поїдеш, — сказав Саймон. — Тільки не сьогодні. Ти повинен переспати тут, — Він узяв Крішну за руку, — Он там…
За великим гардеробом, що виступав мало не на середину кімнати, тулилася старомодна кушетка, оббита вицвілою червоною тканиною.
— Тут тобі буде зручно, — сказав Саймон, підстрибуючи на ній.
Пружини під ним заскрипіли, здійнялась хмара пилюги.
— Мені хотілося б спати в ліжку, — сказав невдячний, на думку Мері, Крішна.
— На всяке хотіння є терпіння! — відповіла вона приказкою, яку часто сама чула від людей. — Спатимеш там, де сказано. Твоє щастя, що взагалі знайшлося де спати. Якби не ми, сидів би ти в тюрмі на хлібі й воді.
— Це чіпляйся до нього, — сказав Саймон. — Він просто не розуміє. — Саймон обняв хлопця за плечі. — А тепер лягай. Я пошукаю щось, аби вкрити тебе.
Крішна слухняно ліг. Саймон посвітив ліхтариком на купу старого одягу в кутку й дістав з неї жовту шовкову шаль, вишиту червоними й пурпурними квітами.
— Це китайська шаль, — сказав Саймон. — Трохи подерта, але приємна на дотик.
Він укрив Крішну шаллю. Поверх китиць на них дивилися чорні сумні очі.
— Нам уже треба йти, — сказав Саймон. — Але ми вранці повернемося. Туалет у кінці коридору. Я залишу тобі ліхтарика. Ти не боятимешся, правда?
Крішна нічого не відповів, але видно було, як пальці його м’яли шаль, збираючи її в складки.
Саймон взяв Мері за лікоть і тихо сказав:
— Ходімо. Він тепер у надійному місці.
Отже першої своєї ночі в Англії Крішна зостався спати на старомодній кушетці, вкритий старою китайською шаллю.
Саймон і Мері не промовили жодного слова, аж поки, перелізши через стіну, знову опинилися в глухому провулку.
— Подумати тільки, що ми наробили, — сказав Саймон. — Просто жах! Ти тільки нікому не кажи, зрозуміла? Нікому ні слова…
Його наполегливість стривожила Мері.
— А що тут такого? — сказала вона. — Ми тільки допомогли йому й знайшли для нього місце, де спати.
— Допомагати кримінальному злочинцеві уникнути арешту — протизаконно, — похмуро відповів Саймон. — Може, це не такий вже й великий злочин, але досить для того, щоб…
— Для чого?
Саймон глянув їй в обличчя, освітлене вуличним ліхтарем.
— Просто досить, от і все, — тільки й відповів Саймон, але від виразу його обличчя, сумного й задумливого, її кинуло в дрож.
6. «Мене вкрали!»
— Дідусю, а дітей садовлять у тюрму? — запитала Мері за сніданком.
Учора ввечері, поки дідусь з тіткою Еліс додивлялися «Падіння Бісмарка», вона, вже лежачи в ліжку, вирішила, що саме на це натякав Саймон. Того, що вони зробили, було досить, аби потрапити до в’язниці. Сама ця думка не дуже стривожила Мері — бути заарештованою і потрапити до в’язниці навіть цікаво й романтично, — але вона розуміла, що це завдало б прикрощів Саймо-ну. Оскільки його батько поліцейський, йому аж ніяк не можна порушувати закон.
— Ні, в тюрму не садовлять, — відповів дідусь. — Іноді, коли вони надто погано поводяться, їх віддають у спеціальну школу. А чому ти запитуєш про це? Що сталося?
— Нічого. Просто мені цікаво знати, — Мері прибрала такого безневинного вигляду, — либонь, навіть перестаралася, — що дідусь відклав газету й утупився в неї поверх окулярів.
— Я складаю розповідь про дітей, які допомогли злочинцеві уникнути арешту, — поквапливо пояснила вона. — Той злочинець — грабіжник… Він пограбував банк, а діти сховали його від поліції.
— Допомагають злочинцеві? Зрозуміло. Звичайно, це дуже серйозна річ.
Але дідусь, знову беручи до рук газету й поправляючи окуляри, чомусь усміхався.
— А що буде, коли про це стане відомо? — не відступала Мері.
— Ну, де залежить від того, скільки дітям років, з яких вони сімей, чи усвідомлювали вони, що роблять.
— О, вони усвідомлювали це. Дівчинка була приблизно мого віку, а хлопчик трохи старший. Дівчинка сирота але з багатої родини. Вона живе зі своїм злим дядьком, який тримає її тільки тому, що хоче заволодіти її грішми. Вона знає, що дядько її ненавидить, але не каже про це нікому, бо боїться його.
Мері хотіла сказати «тітка», та одразу подумала, що «дядько» звучатиме тактовніше.
— Її в тюрму не посадять, Мері, — сказав дідусь і подивився через стіл на тітку Еліс.
Тітка витерла серветкою рот.
— Це дуже сумна історія, моя люба. Чому б тобі не придумати розповідь про хороших людей?
— Хороші люди всі нудні. — Мері нахмурилася, вдаючи, що думає, а відтак сказала байдужим тоном: — А якщо, скажімо, вони допомагають не грабіжникові, а нелегальному іммігрантові, наприклад, індійцеві з Кенії або комусь іншому?