— Хіба можна порівнювати іммігранта з грабіжником? — Тітка Еліс так обурилася, що в неї аж почервоніла шия.
У дідуся був задоволений вигляд.
— Твоя тітка хоче сказати, що нелегальний іммігрант — не злочинець. А індійці з Кенії — тим більше. Кенія колись належала Англії.
— Я знаю, — сказала Мері.
Вона страшенно не любила, коли їй розповідали про те, цо вона вже знає.
— Коли Кенія стала незалежною, індійці, які там жили, почали боятися утисків з боку африканського уряду і, про всяк випадок, зберегли свої британські паспорти, Їхнє життя й справді погіршало, і хоч африканці їх не пригноблюють у буквальному розумінні цього слова, їм стало важче отримати роботу, їхніх дітей неохоче приймають у школи тощо. А тому багато з них вирішили скористатися своїми британськими паспортами й переїхати до Англії на постійне проживання. Одначе наш уряд нещодавно прийняв закон, який обмежує в’їзд. Принаймні вони не мають права в’їхати, коли захочуть, а повинні ставати, так би мовити, в чергу разом з іншими людьми, які мають намір приїхати сюди.
— Яка ганьба! — сказала тітка Еліс. — Не дотримати свого слова!
— Мабуть що так, — сказав дідусь і глянув на Мері. — Але в цій справі є і зворотний бік.
— Боюсь, що я його не бачу, — сердито сказала тітка Еліс.
— І я не бачу, — сказала Мері. — Не гоже приймати закон, який порушує права людей. Я не розумію, чому люди не можуть жити там, де їм хочеться.
— Звичайно, існує і така точка зору. — Дідусь дивився на неї задумливо, і хоч Мері була певна, що не сказала нічого зайвого, в неї раптом стало тривожно на душі. Дідусь був з тих людей, хто вміє чути не тільки слова, але й думки…
Він почав торгати своє вухо, відтягувати й погладжувати його великим пальцем.
— Тітонько Еліс, — поквапливо сказала Мері, — можна мені взяти на пляж кілька сендвічів? Учора я страшенно зголодніла.
Тітка Еліс зраділа цьому проханню, хоча її трохи насторожила раптова переміна теми розмови.
— Певна річ, моя люба. Тільки не зіпсуй собі апетиту перед обідом.
— На морському повітрі апетит не псується. Мені завжди там хочеться їсти. Ходжу голодна, як кінь.
— Як пес, моя люба. — Обличчя тітки Еліс світилося ніжністю. — Які тобі сендвічі? З помідорами?
— Навряд чи він любить помідори, — сказав Саймон. — Він дуже перебірливий. На сніданок я підсмажив яєчню, поклав її між двома шматочками хліба і приніс йому, а він подивився на все це так, ніби я йому підсунув дохлу мишу.
— Холодну яєчню і справді бридко їсти, — сказала Мері.
На дверях крамнички було написано позолоченими літерами, що вже трохи облущилися: «Хорейс Трампет. Антикваріат і старовинні дрібнички». Мері втупилася в запорошену вітрину, звідки на неї із сумом дивилися два великі порцелянові пси.
— Може, нарешті, подякує, — промовив Саймон. — А то подивився на сендвіч і спитав: «І це все?», ніби він якийсь принц або магараджа. А потім сказав: «Коли ти мене відвезеш до мого дядька?» Ніби я його слуга.
Відчувалося, що Саймон не в гуморі. Мері подумала, що він боїться.
— Знаєш, а нас в тюрму не посадять, — вирішила підбадьорити вона його.
— Звичайно, ні. Дітей в тюрму не садовлять. Просто я не знаю, що нам далі робити. Тобто я хочу сказати, що вчора ми зробили добру справу, врятувавши його, все було чудово, але з учорашнього дня в мене снують у голові різні думки. Вночі я зовсім не спав, навіть очей не склепив. — Він докірливо глянув на Мері, ніби вона була в цьому винна, глибоко зітхнув, копнув ногою плиту, що випиралася з-поміж інших плит, якими була вимощена набережна. — Кілька днів він може побути в крамничці, поки повернеться дядько Хорейс, але вічно там жити не можна.
— Та він і не хоче! У нього ж дядько в Лондоні. Ми повинні подзвонити йому й сказати, що в нас його племінник. Потім відвеземо Крішну на станцію, посадимо на поїзд, а там дядько зустріне його. Якщо в нього немає грошей на квиток, я візьму із своєї скарбнички.
Мері пошкодувала, що рішення виявилося таким простим. Пригода щойно почалася, а вже закінчується.
— Ти гіршого нічого не могла придумати? Чому б тобі в такому разі не подзвонити в поліцію, якщо в тебе такі думки? Невже ти гадаєш, що вони не стежать за поїздами. Хтось із них неодмінно наглядатиме там за підозрілими особами, і, коли його впіймають, на нас тоді чекатиме справжнє лихо…
— І це все, що тебе хвилює?
— Якщо хочеш знати, не все. — Саймон почервонів, мов рак, і Мері згадала, як він учора повернувся, щоб попередити про наближення поліцейських, хоч міг цього і не робити.
— Принаймні в ньому нічого підозрілого немає, — сказала вона. — Просто непорядно з твого боку кидати на нього тінь.
— Стривай. Говоритимеш, коли побачиш його. У нього розпухла нога, а на голові здоровенна гуля. Учора в темряві її не було видно, а сьогодні вона завбільшки як куряче яйце. У нього такий вигляд, мовби він добряче з кимось побився.
— Гаразд. Тоді ного дядькові доведеться самому приїхати по нього, — терпляче пояснила Мері. — Скажемо йому, що Крішна вдарився і треба приїхати по нього машиною.
— Спочатку треба знайти дядька.
— Що ти маєш на увазі?
Він стенув плечима.
— Якщо в Крішни є дядько в Англії, який мав зустріти ного в аеропорту, тоді чому Крішна приплив на човні?
— А чого ти мене запитуєш? — огризнулась Мері. — Звідки я можу знати?
— Мене вкрали! — заявив Крішна.
Він сидів на кушетці, накинувши на плечі китайську шаль, і підтримував руками хвору ногу. І ця шаль, і його темна шкіра, і величезна гуля на лобі, що наполовину закривала око, надавали йому екзотичного й водночас лиховісного вигляду. Якщо привести його на станцію, там безумовно, на нього звернуть увагу — Мері змушена була визнати, що в цьому Саймон мав рацію, хоча він помилився щодо сендвічів із помідорами: Крішна, розповідаючи, їв їх зі смаком.
— Наш літак повинен був летіти з Найробі прямо до Лондона, але ми приземлилися у Франції через неполадки в одному з двигунів. Ми трохи почекали, а тоді сіли на поїзд. У вагоні було повно-повнісінько людей — якісь бідняки, селяни, жінки в чорній одежі, народу просто напхом напхано. Я заснув, а коли прокинувся, за вікном було вже темно й хотілося їсти. Якийсь чоловік з нашого вагона дав мені кілька цукерків і спитав, де мої батьки. Я сказав, що вони змушені були зостатися в Найробі, бо мама захворіла, але вони приїдуть трохи пізніше, куплять в Лондоні гарний будинок і я там ходитиму до школи. «Невже ти думаєш, що тебе самого пустять в Англію?» — запитав він. Я сказав, що мене зустріне дядько але він тільки засміявся і спитав, чи є в мене гроші. «Як що є гроші, — сказав він, — то можна потрапити до Англії без особливих труднощів». Той чоловік не дуже добре володів англійською мовою. Він індієць, як і я, але не з Кенії і дуже бідно одягнений. Я вирішив, що він злодій, і удав, що знову заснув. Через деякий час він вийшов.
Ми прибули до Парижа, там пересіли на автобус і поїхали в аеропорт. Хтось сказав, що літак до Англії є, але місць на всіх не вистачить. Всі почали кричати, штовхатися, а деякі навіть заплакали. До мене підійшла стюардеса, яка летіла з нами з Африки, і сказала, що тепер в Англію летіти вже надто пізно і краще буде, коли я по вернуся додому в Кенію. Вона пообіцяла посадити мене на найближчий рейс, а тому, коли вона пішла, я відбіг і сховався в туалеті.
— Що означає «тепер в Англію летіти вже надто пізно»? — запитав Саймон.
— Тому що вийшов новий закон. Хіба ти не чув про це? Наш літак мав прибути у Лондон після опівночі, а на той час закон мав уже набрати силу, і нас однаково не пустили б.
— Потішна історія, — засміявся Саймон. — Немов у казці про Попелюшку.
— Помовч, — зупинила його Мері. — Мені здається, я знаю, про що він говорить, я тобі потім поясню, а зараз помовч, будь ласка… — Вона повернулася до Крішни, який уже впорався з останнім сендвічем і струшував крихти з шалі. — І довго ти ховався в туалеті?