— Довго… — На якусь хвилю в його очах застиг переляк, коли він згадував, як йому довелося серед ночі переховуватися в туалеті в чужій країні. Потім він випростався і вів далі: — Я, звичайно, не боявся. Просто я не знав, що робити далі. Через якийсь час я знову пішов у зал. Там було повно людей, що чекали своїх рейсів, і я побачив того чоловіка, який частував мене цукерками в поїзді. Він сидів на лаві, і я подумав, що він, мабуть, все-таки злодій. Помітивши мене, він усміхнувся, а я підї-йшов до нього і спитав, як потрапити на літак до Англії. Він відповів, що всі літаки переповнені, але все можна владнати, якщо в мене є гроші, тобто можна дати хабара. Я сказав, що в мене є п’ятдесят англійських фунтів — їх дав мені тато для дядька в Лондоні. Він сказав, що цього достатньо і, якщо я зачекаю, він піде і все розвідає. Він посадив мене на своє місце, і я заснув, а коли прокинувся, цей чоловік прийшов іще з одним індійцем і з французом. Француз своїм зовнішнім виглядом був схожий на селянина. Я почав діставати гроші з кишені, але він зупинив мене. Я подумав, що він, мабуть, службовець аеропорту і боїться, що хтось побачить, як він бере хабара, і :ми всі разом пішли на вулицю. Там ми сіли в машину, я дістав гроші, француз узяв їх і засміявся. Машина рушила, і я, подумавши, що ми їдемо в аеропорт, зрадів і став роздивлятися довкола. Париж — дуже брудне місто, не те що Найробі. Це мене здивувало, бо доти я вважав, що Франція — багата країна. Ми проїхали кількома бідними вулицями, і я сказав: «Чогось ми дуже довго їдемо до аеропорту!», а індієць відповів, що ми не полетимо літаком до Англії, а попливемо човном. Я, звичайно, розсердився, та вони тільки посміялися з мене. Тоді я зажадав, щоб вони зупинили машину й випустили мене, але чоловік, який сидів поруч мене на задньому сидінні, міцно скрутив мені руки. Я вже подумав був, що він мені їх поламає. У мене й досі болить отут…
Він доторкнувся рукою до плеча, і на якусь мить, на згадку про минуле, по його обличчю ковзнула тінь страху. Мері, яка досі заздрила Крішні, що йому довелося стати учасником такої захопливої пригоди, відчула страх.
— Отоді я зрозумів, — вів далі Крішна, — що то недобрі люди, злочинці, і якщо я не сидітиму тихенько, вони можуть наробити лиха: переріжуть, наприклад, горло й залишать десь на дорозі стікати кров’ю. Через те я більше не розмовляв з ними і сидів нишком кілька годин. Я намагався щось придумати, аби перехитрити їх, але що я міг вдіяти, коли проти мене одного було троє злочинців. І хоча двоє індійців незабаром заснули, француз пильно стежив за мною, раз по раз поглядаючи в автомобільне дзеркальце.
— То не злочинці, — перебив його Саймон. — Адже вони переправили тебе в Англію. А могли б забрати гроші й залишити тебе у Франції.
— Вони б не зважилися на це! — гнівно зблиснув Крішна неушкодженим оком. — Бо боялися, що я заявлю в поліцію і тоді вони б не уникли кари. Не встигли б і до човна добігти, як їх усіх спіймали б.
— Встигли б, якби перед тим тебе вбили! Мертві не заявляють у поліцію! — У Саймона був переможний вигляд. — Тобі таке і на думку не спало, правда ж? Ти все вигадуєш!
— Та не будь ти таким причепою! — осмикнула його Мері. Вона розсердилася на Саймона за те, що він зіпсував таку цікаву розповідь. — Причепа і тупак, — додала вона, окинувши його лютим поглядом.
Саймон почервонів, але вперто стояв на своєму:
— Не розумію, для чого все перебільшувати. Називати їх злочинцями!
У нього був розгублений вигляд. Мері розсердилася: сам упертий та ще й ображається! Але за мить їй стало шкода його. Зрештою, він має рацію: ті двоє ніякі не злочинці, навпаки, вони були нещасні й налякані.
— Я не думаю, щоб вони хотіли вбити його, — спокійно сказала Мері. — Просто їм потрібні були його гроші, щоб дістатися до Англії. А він, звісно, боявся, що його вб’ють. На його місці і я боялася б.
— А на човні вони до мене добре ставилися, — сказав Крішна. — Доти я ніколи не був на морі, і мені стало страшно: величезні хвилі, кругом холодна сіра вода і не видно землі! Коли мене занудило, француз дав мені трохи бренді, а ті двоє сказали, що як тільки дістанемося англійського берега, вони відвезуть мене в Лондон машиною і я там знайду свого дядька. Та коли ми причалили, вони повтікали.
— Мабуть, злякалися, — сказала Мері.
Крішна кивнув головою.
— Я також злякався. Вийшло не так, як я собі уявляв. Я думав, що побачу багато високих будинків і солдатів у червоних мундирах та хутряних шапках. Мій дядько прислав мені поштову листівку з таким малюнком.
— Гусарські ківери, — пояснила Мері. — Так називаються ті хутряні шапки. Їх носять тільки солдати, що охороняють Бекінгемський палац у Лондоні, де живе королева.
Цікаво, а що б вона сама сподівалася побачити в Африці, якби раптом їй випало там побувати? Мабуть, левів, жирафів, пустельну рівнину і голих негрів, що розмахують списами.
— Гадаю, і Африка не така, якою я її собі уявляю, — сказала Мері.
— В Африці дуже гарно, — сказав Крішна. — Особливо там, де я живу.
Він сумно всміхнувся до Мері, потім глянув на Саймона, що сидів на краєчку кушетки, опустивши очі. Мері не могла зрозуміти, чи він образився за те, що вона назвала його тупаком і причепою, чи просто не вірив Крішні. Вона й сама не була певна, що вірить йому, — уся ця низка захопливих пригод не дуже схожа на правду, — але Саймон міг хоча б удати, що вірить!
— Як я шкодую, що покинув свій дім! — сказав Крішна тремтячим голосом. — Чого я сюди приїхав?
Саймон підвів очі.
— Тепер уже пізно шкодувати. Ти тут, і треба думати, Що робити далі.
— А нічого не треба робити! — Крішна зістрибнув з кушетки й гордо випростався, хоча губи його тремтіли. — Мій дядько Патель — багатий! Він приїде за мною у своєму «кадиллаку». Можеш не допомагати мені, якщо не хочеш!
Він тупнув ногою, застогнав, захитався і мало не впав, але тут підскочив Саймон, підтримав його і посадив на кушетку.
— Нога болить… — сказав Крішна, схлипуючи, і хоча це була цілковита правда, Мері здогадалася, що він поскаржився на біль, аби тільки приховати образу на Саймона.
На її подив, Саймон, здавалося, також це зрозумів.
— Безперечно, я хочу тобі допомогти! Я тільки про це й думаю! Що нам треба зробити насамперед? Передусім, ми не повинні нашкодити ні тобі, що є найважливішим, ні собі. Якщо тебе затримають, як нелегального іммігранта, тоді нам перепаде за те, що переховували тебе, а особливо дістанеться мені. Адже ця крамничка належить дядькові Хорейсу, який доводиться рідним братом моєму батькові, а мій батько — поліцейський. Йому тоді не минути лиха. Хто повірить, що він про це не знав?
Мері зрозуміла, що він каже правду. Саймона все це непокоїло більше, ніж її. Цим пояснюється і його роздратування, і його похмурий настрій.
Але тепер він, здається, пожвавішав. Може, те, що він сидів і думав, пішло йому на користь, бо голос його зазвучав упевнено й бадьоро:
— Ти сам не зможеш дістатися до Лондона, поліція тебе схопить одразу. Та ми можемо зателефонувати твоєму дядькові й сказати, що ти тут. Гадаю, він вирішить, що робити далі.
Він сказав це так, ніби сам усе придумав. Ніби й не Мері першою подала йому таку ідею. На якусь мить вона обурилася в душі, але потім це здалось їй навіть потішним і вона всміхнулася сама до себе.
Крішна також усміхнувся.
— У мене немає номера його телефону, але я пам’ятаю адресу. Він живе неподалік від Бекінгемського палацу. Вулиця називається Бекінгем-пеліс-терас, а будинок номер чотири.
Мері помітила, що Саймон якось дивно подивився на нього.
— Ти певен? — запитала вона.
Усмішка згасла на обличчі Крішни.
— Авжеж. Адреса була в моєму записнику, у валізі. Але все це залишилося у Франції.