— Овва! — сказав Саймон. — Гм…
— Ми напишемо йому листа, — запропонувала Мері.
Саймон похитав головою.
— Листа надсилати небезпечно. Він може потрапити в чужі руки. Особливо, коли… — Він замовк і почервонів.
— Номер телефону можна знайти в довіднику. Адже в нас є адреса та ім’я.
— Гадаю, що так, — погодився Саймон. У нього знову був стурбований вигляд. Він зітхнув і додав:
— У крамниці мають бути телефонні довідники. Піднімись туди і знайди той, який нам потрібен, а я тим часом огляну його щиколотку. Я приніс бинт із домашньої аптечки. Якщо туго забинтувати, нога в нього не так болітиме, коли він ставатиме на неї.
— Я просив би тебе не говорити про мене так, ніби мене тут немає, — сказав Крішна. Він знову ліг на кушетку й простягнув ноги. — А втім, можеш забинтувати, якщо хочеш, — додав він таким поблажливим та лагідним тоном, мовби він був король, а Саймон — один з його придворних.
«Ні, звичайно, він не король, — знічев’я подумала Мері, — бо якби він був королем, уся ця історія здавалася б зовсім казковою! Скоріш за все він схожий на єдину в сім’ї і через те розпещену дитину».
— У тебе є брати чи сестри? — запитала вона, й обидва хлопці з таким подивом глянули на неї, що їй стало смішно.
— Братів у мене немає. А сестер п’ятеро, і мій батько трохи засмучений, що в нього тільки один син, — відповів Крішна. — А чого тебе це так цікавить?
— Я просто так спитала, — сказала Мері.
«П’ятеро сестер! — думала вона, підіймаючись сходами із підвального приміщення. — От чим можна пояснити його гордовитість! В Індії жінки прислужують чоловікам. Видно, сестри упадали біля нього день у день, мало не на руках носили».
— Письмовий стіл у кутку біля вікна! — крикнув їй навздогін Саймон.
Та вона не одразу побачила письмовий стіл. У крамниці було тьмяно і повно пилюки — пил не тільки лежав на меблях, а й клубочився у промінні сонячного світла, що ледь пробивалося крізь брудне вікно. А крім того, в приміщенні було стільки всього цікавого! За все своє життя Мері не доводилося бачити стільки цікавих речей, зібраних в одній кімнаті. Стара музична шкатулка з крихітними барабанчиками всередині, які застукали, тільки-но вона підняла вічко; годинник, вставлений у порцеляновий замок із чарівними розписами, з башточками та бійницями; мініатюрний коник-гойдалка з крихітним шарлатовим сідлом і хвилястою, немов справжньою, гривою; велика стара арфа, яка забриніла дивними булькітливими звуками, коли Мері пройшлася пальцями по струнах — здавалося, неначе ті звуки йшли з-під води.
Письмовий стіл стояв за арфою, вона наполовину прикривала його. Звичайний собі письмовий стіл, завалений паперами, а поверх них лежало скляне прес-пап’є, в середині якого виднілася дивна пурпурова квітка. Мері підняла прес-пап’є, воно було важке й холодне. Вона оглянула його й перевернула. Тимчасом пурпурна квітка змінила форму: спочатку розбухла, потім зробилася зовсім маленькою. Мері підняла прес-пап’є до світла і крізь опукле скло побачила свою руку. Вона здавалася величезною, на пальцях чітко проступали лінії.
Мері геть забула, що її можуть побачити з вулиці, і коли хтось постукав у вікно, вона з переляку мало не випустила з рук прес-пап’є. На секунду вона забула про все і ледь не розбила чудову річ, тоді ніхто вже не зміг би полагодити її. Але тільки-но вона поставила прес-пап’є на місце, її пройняв страх вже з іншої причини.
За вікном хтось стояв і дивився на неї: чого вона тут хазяйнує…
7. Смажена свинина і яблучний пиріг
Спочатку вона не наважувалася повернути голову чи точніше, не могла, а тільки стояла, немов скам’яніла, не зводячи очей із прес-пап’є.
— Стояти на місці, інакше смерть! — почувся дитячий голосок, і вона оговталася. А придивившись, побачила двох близнючок — Поллі й Аннабел. Їхні носики були притиснені до шибки і здавалися білими гудзиками.
Вона кинулася до дверей. Зверху двері були зачинені на засув. Близнючки хихотіли, підштовхуючи одна одну, поки вона залізала на стілець, щоб дотягтися до засува.
— А що ти тут робиш? — запитала Аннабел, як тільки Мері впустила дітлахів у крамницю.
— Знову краде, — урочисто заявила Поллі. — Адже вона злодійка.
— Красти не можна, правда, Поллі?
— Ми її спіймали на гарячому.
— Бідна сиріткаї — сумно сказала Анна. — Просто їй ніхто не казав, що можна робити, а чого не можна.
Мері глибоко вдихнула повітря і повільно, із шипінням випустила його. Це, мабуть, Саймон їх так навчив. Яке приниження!
Поллі лагідно всміхнулася:
— Все буде гаразд, бідна сирітко Мері. Не бійся. Ми нікому не скажемо.
— Я не крала! — Мері вимовила ці слова так люто, що близнюки відступили назад, а в їхніх круглих оченятах застиг переляк. — Я розумію, вас здивувало те, що я тут, — додала вона трохи лагідніше, — але нічого страшного в цьому немає. Просто Саймон вирішив показати мені дещо з речей вашого дядька. Наприклад, арфу і музичну шкатулку…
Мері не наважилася спуститися в підвал, щоб покликати у свідки Саймона, боялась, що вони підуть слідом за нею. Вона лише стала на верхню сходинку й крикнула вниз:
— Саймоне! Саймоне! Поллі-Анна тут!
— Що? — Він підійшов до сходів і глянув угору. — Що ти сказала?
— Поллі і Анна тут, — безпорадно повторила вона, сподіваючись, що він зачинить двері підвального приміщення і що Крішні не спаде на думку піти за ним.
Саймон вибіг нагору.
— Чого ти розкричалася? Не могла спокійно сказати? — накинувся він на неї і заштовхав близнюків назад у крамницю. — А ви чого сюди прийшли? Адже ви знаєте, що вам сюди вхід заборонено? Чіпаєте речі…
— Нас впустила вона, — сказала Поллі. — Вона чіпала речі.
— Брала в руки.
— Роздивлялася їх.
— Вони думали, що я краду, — сказала Мері.
Саймон якусь хвилю дивився на неї так, ніби сумнівався: а може, й справді вона збиралася красти? Мері твердо витримала його погляд, і Саймон почервонів.
— Пробач, — сказав він.
— За що ти вибачаєшся? — запитала Анна.
— Ні за що.
— Ні, ти за щось вибачався. — Анна стояла між ними, переводячи погляд то на Мері, то на Саймона. — Може, ти наступив їй на ногу?
— Ні. — Саймон глянув на Мері й сором’язливо всміхнувся.
Вона також усміхнулася йому у відповідь, і Анна, привернути до себе увагу, сіпнула її за рукав.
— Ти знаєш, чому він вибачився?
— Авжеж.
— Чому?
— Він вибачився за те, що погано подумав про мене.
— Він тобі сказав про це?
— Ні, я здогадалася.
— А про що ти здогадалася?
— Це таємниця.
— Я люблю таємниці. — Анна сунула свою теплу пошерхлу ручку в руку Мері.
— І я також, — сказала Поллі.
— Що ж, колись і в нас з вами буде спільна таємниця, — сказала Мері, всміхаючись до Саймона, і раптом чомусь подумала про те, що було б добре, коли б і вона мала дві такі потішні сестрички, яких можна було б дражнити і з якими можна було б мати спільні таємниці. І розповідати їм різні історії…
— Розкажи нам про свою таємницю зараз, — попросила Анна. — Будь ласка, Мері.
— Тільки знай, що ми не любимо розповідей про фей. Ми любимо лише про людей.
— Гаразд, — сказала Мері. — Жила собі дівчинка-сирота. Її тато з мамою загинули в страшній авіаційній катастрофі — від них не залишилося нічого, крім зубів і купки обгорілих кісток, — і вона змушена була перейти жити до свого старенького сліпого діда і жорстокої тітки…
— Тітка була сувора?
— Гірше того. Вона була жорстока. Вона била її і годувала самими недоїдками.
Тремтячим шепотом Мері розповідала їм про синю пляшечку з написом «Отрута», про те, як зла тітка прокрадалася в кімнату сирітки, щоб пересвідчитися, чи та спить, і стежила за нею, коли вона хворіла, сподіваючись, що вона помре, як не дозволяла їй заводити собі друзів відбирала в неї іграшки…