— А ти й не пробувала забороняти. Ти дозволяєш їм робити все, що вони хочуть: розмовляти з напханим ротом, розхлюпувати молоко…
— Саймоне! — сказав батько.
— Дурненький Саймон, — підхопила Анна. — Він так каже через те, що Мері прийшла до нас. Він думає, що вона королева.
Поллі загиготіла як ненормальна і почала погойдуватися взад і вперед у своєму кріслі.
Саймон із силою втягнув у себе повітря і почервонів дужче. Здавалося, він ось-ось лусне.
— Саймоне! Саймоне! Саймоне! — заспокоював його батько.
Саймон повільно й тихо видихнув. Він підвівся і, не дивлячись ні на кого, почав збирати порожні тарілки.
Відтак виніс їх із кімнати, ногою зачинивши за собою двері.
— Він думає, що ми його принизили, — батько похитав головою і вдав, що витирає з очей сльози.
— Подумаєш, образився! — сказала бабуся.
Вона кумедно закопилила губи й скосила очі, як ображена герцогиня, а близнята захихотіли, зацокотівши зубами об краї склянок з молоком. Їхні тугі щоки блищали, немов рум’яні яблука.
— Не розумію, звідки в нього такі поняття, — дивувалася місіс Трампет. — Я певна, що Мері приймає нас такими, як ми є, правда Мері?
Мері не знала, що відповісти, й тільки всміхнулася. А про себе подумала, що нечесно з їхнього боку насміхатися з Саймона за його спиною. Але коли він повернувся з величезним яблучним пирогом у руках і його мама сказала: «Дякую тобі, любий. Що б я робила без тебе!» — Мері зрозуміла, що всі вони люди добрі і люблять одне одного.
Зверху пиріг був залитий солодким брунатним кремом, а по краях з нього сочився блідий яблучний сік. Мері спочатку з’їла один великий шматок з кремом, а потім і другий. Коли їй запропонували третій, вона з жалем похитала головою.
— Ти впевнена, що більше не хочеш, люба? — запитала місіс Трампет майже так само стурбовано, як це робила тітка Еліс.
— Цілком упевнена. Дякую, — відповіла Мері. — Більше не можу.
І тут вона згадала, що їй доведеться їсти ще раз. Мері глянула на годинник. Було вже по першій, а о пів на другу вона мала знову сісти за стіл і обідати вдруге.
— Як ти почуваєшся, моя люба? — запитала місіс Трампет. — Чогось ти дуже бліда.
Через півгодини тітка Еліс сказала те саме:
— Як ти почуваєшся, моя люба? Чогось ти дуже бліда.
Мері глянула на тарілку зі смаженою свининою, яка стояла перед нею — світле м’ясо і хрусткі темно-брунатні шкварки, — і її занудило.
Тримаючись з усіх сил, вона тільки копирсалася в тарілці.
— Я так і знала, що не можна було давати тобі тих сендвічів, — журилася тітка Еліс.
Дідусь глянув поверх своїх окулярів.
— А знаєш, Мері, багато дітей були б раді такому обідові. Наприклад, діти в Африці, які вмирають з голоду.
— Ну й віддайте його їм! — сказала Мері і згадала про хлопчика з Африки, який хоч і не вмирав з голоду, але із задоволенням з’їв би тарілку смаженої свинини. — Запакуйте його і вишліть посилкою, — додала вона і подумала, що якби вони знали, як було насправді, то й справді вислали б. Від цієї думки вона розсміялася.
А розсміявшись, ніяк не могла зупинитися. Шматочки свинини й смаженої картоплі, що їх вона не встигла дожувати, вилетіли у неї з рота прямо на стіл, що його ретельно відполірувала тітка Еліс.
Можна просто померти зо сміху, подумала Мері…
8. Марна поїздка
Понеділок виявився таким сонячним і теплим, що навіть тітка Еліс не заперечувала, коли Мері сказала, що обідатиме на березі, й попросила дати їй із собою бутерброди.
Щоправда, Мері охопив жах, коли вона почула після цього:
— Може, й ми приєднаємося до тебе, моя люба, сьогодні такий погожий день.
Та, на щастя, дідусь двічі чхнув за сніданком і тітка Еліс вирішила, що вони нікуди не підуть, бо дідусь, здається, вже простудився.
Одразу після сніданку Мері вирушила на залізничну станцію. Грошей у неї вистачало не лише на зворотній поїзд, а й ще залишалося двадцять два шилінги й вісім пенсів, якими вона сподівалася розраховуватися за таксі від вокзалу до Бекінгем-пеліс-терас.
Лічильник показував лише два шилінги і шість пенсів, коли таксі зупинилося на вулиці, де вишикувалися високі білі будинки з великими вікнами й імпозантними під’їздами.
— Ви певні, що це правильна адреса? — запитала Мері, але водій таксі тільки стенув плечима й сказав:
— Ви самі її дали мені, міс.
У нього була кисла фізіономія, а на носі, збоку, красувалася червона гуля, схожа на сливку. Коли Мері вийшла з машини й заплатила йому рівно стільки, скільки показував лічильник, він ще дужче скривився. Тоді вона дістала з гаманця два заощаджені пенні, дала йому й сказала: «Дякую за вашу люб’язність», — так завжди казав дідусь, коли давав кому-небудь на чай. Водій таксі глянув на монетки, всміхнувся й відповів: «Дякую вам, ваша милість», — після чого увімкнув зелений вогник і поїхав.
Мері глянула на будинок номер чотири по вулиці Бекінгем-пеліс-терас. Мармурові сходи вели до масивних чорних лискучих дверей. Збоку виднівся ряд кнопок дверних дзвінків, і біля кожної з них блищала начищена мідна решітка.
Мері повільно піднялася сходами. Вона знала, що треба натиснути кнопку й говорити в решітку, але чомусь їй здавалося це страшнішим, ніж просто постукати в двері й чекати, поки хтось відчинить.
На дверях було п’ять кнопок. Біля чотирьох горішніх прізвища не значилися, але біля п’ятої кнопки, внизу, було написано: «Домоправитель». Мері повагалася, потім легенько натисла кнопку.
Відповіді не було. Мері зачекала хвильку й знову натисла.
Цього разу двері відчинилися і хтось сказав:
— Я вас слухаю.
Мері глянула вниз. Там стояла жінка погрозливого вигляду: висока, з довгим чорним волоссям, гачкуватим носом і з чорною пов’язкою на оці. «Як піратка», — подумала Мері. Жінка дивилася на Мері, люто поблискуючи одним оком.
— Містер Патель тут живе? — запитала Мері.
— Не розумію, — похитала головою жінка.
— Містер Патель, — повільно повторила Мері. — Він… Він чорний.
Жінка знову похитала головою. Відтак усміхнулася, показуючи повен рот золотих зубів. Усмішка робила її ще страшнішою.
— Іди сюди, — сказала вона, поманивши її рукою до себе.
А сама повернулася і пішла до підвального приміщення. Спускаючись сходами вниз, Мері чула, як жінка розмовляла з кимось чужою мовою. Мері завагалася, боячись увійти слідом за жінкою в підвальну кімнату й відчуваючи всю безглуздість свого становища. Безперечно, Саймон мав рацію! Вона зрозуміла це, як тільки таксі зупинилося. Тут могли жити тільки багаті й знатні люди, а не бідняк-іммігрант!
Саймон був певен: дядько Крішни бідний, а в листі рідним написав, що багатий, лишень для того, аби похвалитися перед ними…
Або, зрештою, набрехав сам Крішна! Він цілком на це здатен. У його розповіді про свою подорож до Англії надто багато пригод, щоб можна було в неї повірити… А його багатий дядько, очевидно, те ж саме, що і її зла тітка, — просто вигадка, і все.
Як тільки вона дійшла такого висновку, її охопив жах-А що, коли страшні темні двері раптом відчиняться ї хтось вийде й закричить: «А чого це тут дзвониш і турбуєш людей? Немає тут ніяких чорних іммігрантів…»
— Дякую! — гукнула Мері вниз, та, очевидно, ніхто її не почув.
Мері подалася геть, але якийсь дивний страх підстьобнув її і вона кинулася навтікача.
І тоді, коли дві жінки-португалки у підвальній квартирі вирішили, що дівчинка, мабуть, шукає індійського джентльмена з горішнього поверху, Мері вже повернула за ріг і зникла з їхніх очей…
Квартира батьків Мері містилася у великому будинку неподалік від Гайд-парку. Піднявшись на ліфті, Мері дістала ключ, який завжди зберігала в застебнутій на «змійку» кишеньці у своїй сумочці. На якусь мить, перед тим як відчинити двері, її охопило хвилювання: адже вона входить у рідний дім.